Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

— Графе, графе, — розбудив я Маєвського.

— Що? — спросоння він підхопився, вдарився головою об сани, ледь усю нашу халабуду не розвалив.

— Та спокійно! Сидіть!

— Що сталося?

— Спитати вас хотів. У місті ж про мій арешт знали?

— Звісно, знали. Я тільки не чув, бо зі свого маєтку до вас одразу поїхав, а в місті знали.

— Може, тому й прийшло чудовисько на хутір до мене? Думали, що там тільки собачки та Уляна Гаврилівна? А там ви.

— Може, і так, — погоджується граф і тре голову.

— А де ви ото синець заробили?

— Та ж прикладом рушниці мене вдарило.

— Хай Бог милує, графе, як це рушницю тримати треба, щоб приклад не в плече, а під око вдарив? — дивуюся я.

— Ну, хвилювався я, — ніяковіє граф, але ненадовго. — Я б подивився, що б ви робили, якби те чудовисько побачили!

— Ну, добре. А пам’ятаєте, графе, розповідали ви якусь історію про Шерлока Гольмца та величезну собаку?

— Звісно, пам’ятаю! Це собака Баскервілів. Страшенний пес, якого ще фосфором мазали, щоб він у темряві світився і лякав, кого треба.

— Може, і тут таке?

— Ні, — крутить головою граф. — Тут вовкулака.

— Та їх же наче немає? — сумніваюся я.

— А хто тоді? Ви сліди бачили? Це ж ведмідь якийсь, а не вовк!

— У ведмедів сліди інші.

— Я про розміри. Тільки не ведмідь, бо з землі на дах застрибнув! Вовкулака це, Іване Карповичу. Тільки от дивно: всюди пишуть, що вовкулаки живуть людьми, а на вовків перетворюються у повний місяць. Тут же ще тиждень до нього. Якось неправильно.

Ще трохи поговорили ми і заснули. Вранці ледь розчистилися від снігу, якого нанесло багатенько. Слідів, як я і чекав, не було, то довелося повертатися. До Ромен поїхав, бо хотів Моніку побачити. З малою все було добре, дуже мені зраділа Уляна Гаврилівна почала розповідати, яких страхів натерпілася в ніч, коли чудовисько приходило.

— Я чому графу і запропонувала залишитися, бо ж Чалий у стійлі бився і собаки все гиркали, тільки перелякано якось, — каже Уляна Гаврилівна.

— І як думаєте, що то було? — питаю в неї, бо вона хоч і неписьменна, але жінка розумна, багато чого чула та бачила.

— Вовкулак це був, Іване Карповичу. Вовкулак, — каже Уляна Гаврилівна і хреститься.

— Та невже вони існують?

— Існують! Господарка моя німецька, пані Гретхен, розповідала, що сама бачила Була вона жінка спокійна та розумна, дарма б язиком не плескала До того ж, у неї і старовинна книга про це була Картинки там страшні.

— І що на картинках?

— Як вовкулаки з дитинчат кров п’ють.

— Навіщо?

— Бо без тої крові загинуть вони. Так же вони можуть жити вічно, поки не вб’ють їх срібними кулями, але мусять кожен повний місяць кров дитячу пити.

— Кожен повний місяць? — замислився я. — Графе, а ото б подивитися, коли по днях повний місяць був. Можна таке?

— Звісно, можна! Треба тільки в бібліотеці місячний календар знайти.

— А ось вам список, порівняйте, чи на повний місяць ці дати були, чи ні, — віддав йому записи старого лікаря.

— А що це, Іване Карповичу?

— Потім скажу.

Граф поїхав до бібліотеки, а я по лікарях роменських. Питав, чи не чули про поранення свіжі. Лікарі нічого не чули, а я ж усіх обійшов.

— Іване Карповичу, а ви ще у залізничній лікарні поспитайте, бо в них свої лікарі, — підказали мені.

Побіг я на станцію, там лікаря не було, поїхав він до Києва.

— Фельдшер є, але він відпочиває, бо нещодавно приїхав, — доповіли мені за гривеник.

— Звідки?

— Та їздив до обхідника нашого, Федьки Монтяна.

— Горбатого?

— Так, до нього.

— А що з ним?

— Поранився, гад такий, — каже санітар із лікарні й плює з задоволенням.

— Як поранився?

— Не знаю. І знати не хочу. Хай йому цур, тому Федьці!

Я дізнався, де фельдшер живе, поїхав до нього. Довго стукав, поки прокинувся він.

— Що треба? — вийшов з хати, морда пухла, перегаром тхне.

— Що там із Монтяном трапилося?

— А тобі яка справа? — питає грубо.

— Я — Іван Карпович Підіпригора! Чув про такого?

— Іване Карповичу! Чув, звісно! Ми журнал із вашими оповідками виписуємо! — одразу запросив до хати і розповів, що обхідник, коли рушницю заряджав, випадково поранив собі ногу. — Праву. Від коліна до ступні посікло дуже шротом Я довго той шріт виколупував. Казав, що до лікарні йому треба, але не схотів він. Відлюдько ще той.

— А хто тебе покликав до нього?

— Та сестра його. Вона і візника найняла, і мені заплатила, і самогону дала. Молодець дівка, така, наче панянка, тільки незрозуміло чого вона того Федька тримається.

— Рана важка?

— Ну, жити буде, але на ногу ще довго не ставатиме. А може, і кульгатиме, якщо сухожилля пошкоджені. Воно б лікарю подивитися, а я що, я — фельдшер, тільки й того, що рану обробив та забинтував. А чого ви цікавитесь, Іване Карповичу?

— Нічого підозрілого в хаті не помітив?

— Ні. Тільки то ж не хата, а якась біда. Стара, брудна, вже сто років не білена, підлога земляна, пічка облуплена. Я ото в російських губерніях працював — там останні п’яниці в кращих живуть.

Подякував я фельдшеру, автограф на журналі залишив і пішов. Згадував того Федьку, але наказав про нього не думати, бо ж вовкулаку треба шукати, дітей рятувати. Ішов-ішов, а потім зупинився. Наче ото блискавкою мене вдарило! Побіг знову на станцію, там дещо дізнався, далі візника взяв і до бібліотеки. Мене туди пускати не хотіли, бо ж мужик, добре, що Маєвський якраз виходив.

— Перевірив усе, Іване Карповичу! З тих дат, які ви