Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

— Мапа повіту у вас є? — питаю.

— При собі — ні, але онде книгарня, там купити можна.

— Купіть, будь ласка! Тільки швидше!

Граф пішов купувати, я чекаю, аж тут під’їхав Володимир Боротянський.

— Іване Карповичу, доброго дня!

— Доброго дня.

— Як там моя справа? — питає пан.

— А зараз дізнаємося!

Маєвський з малою вийшов, я її розстелив, узяв список зі вбивствами дітей і почав по черзі на мапу наносити. Половину наніс, а вже все зрозуміло стало. Бо наче по колу ті випадки траплялися у селах у діаметрі десь верст від десяти до тридцяти. І строго за рухом стрілки годинника все відбувалося, тобто наче хтось навмисне слідкував, щоб не абиде вбивати, а суворо по черзі. За два роки виходило коло і починалося нове. А центр кола був приблизно на порожньому місці мапи, де лиш болота були позначені та залізнична колія. На мапі більше нічого позначено не було, але я ж то знав, що там хата обхідника Монтяна стоїть! Того самого, який з’явився тут одразу після того, як запрацювала залізниця. Тобто сімнадцять років тому. І список лікаря Коцюби починався теж сімнадцять років тому!

— Володимире, чи не хочете до нашого знайомого з’їздити? — закричав я.

— До кого це? — здивувався Боротянський.

— До обхідника!

— Навіщо? — він аж злякався.

— Бо є в мене серйозна розмова! Їдьмо! Тільки заїдемо по зброю!

У Хомутинського забрали мій арсенал і вирушили, не зволікаючи ані на мить.

— Іване Карповичу, що сталося? — спитав Маєвський, коли ми вже виїхали з міста.

— Навіщо ми їдемо туди? — поцікавився Боротянський.

Обидва пани були трохи перелякані й здивовані моєю поведінкою.

— Скоро все побачите! Пішли! — я наганяв коней Боротянського, вони були свіжі й аж летіли дорогою. Гірше справи пішли, коли повернули з дороги на цілик до хати обхідника. Там снігу було багацько, і коні загальмували.

— Іване Карповичу, все-таки розкажіть, що відбувається! — наполягав Боротянський.

Я довго не хотів говорити, але і граф, і Боротянський дуже вже на мене насіли, а я, дурень такий, розслабився, подумав, що справу зроблено. То й розповів усе, що дізнався. Про появу в цих краях зловісного обхідника і про початок кривавих убивств малюків. Які тривали сімнадцять років, але тепер зупиняться раз і назавжди.

— Зачекайте, то ви вважаєте, що обхідник — вовкулака? — здивувався Боротянський і закрутив головою.

— Так. Ось мапа з випадками нападів на немовлят. Бачите, це коло, всередині якого хата того покидька! А тепер дивіться, як він діяв. Рухався по колу, ніколи не порушував порядку! В одному і тому ж самому селі ніколи не з’являвся раніше, аніж за два роки!

— Господи! Тоді нам потрібні срібні кулі! — закричав граф. — Вовкулаків беруть лише срібні кулі!

— Якби так, графе, то ви були б уже мертвий. Але ви поранили вовкулаку звичайним шротом, посікли всю ногу і він вимушений був тікати. То обійдемося без срібла.

— Тобто він вовкулака! Він міг убити мене, коли я забрав його сестру! — каже Боротянський і починає тремтіти. — Вона теж вовкулака?

— Не знаю. Навряд чи, бо чудовисько діяло саме. Вовкулака у всіх випадках був один, то я думаю, що сестра обхідника ні до чого.

— Оце так історія! Ми прогримимо на всю імперію! — кричить Маєвський.

— Ми нікому про це не розповімо, — заспокоюю його я.

— Як? Чому? — граф вирячується на мене.

— Тому, що це буде страшний скандал. В серці імперії чудовисько вбиває немовлят сотнями, а поліція та влада нічого не помічали. Це ж ганьба для держави та правлячого дому. За таке мене до Сибіру відправлять. І так я тут усім заважаю жити.

— Ми не можемо мовчати! Ми мусимо вказувати на недоліки, щоб виправляти їх! — кричить Маєвський.

— Іван Карпович має слушність, — каже Боротянський. — Така історія — наче бомба, кинута у генерал-губернатора. Може, навіть гірше за бомбу. Це буде такий скандал, який нас знищить.

— То що робити? Залишити все як є? — верещить Маєвський.

— Ні, ми просто вб’ємо чудовисько і покладемо край його злочинам. Іншого виходу немає, — кажу я.

— Ні, я... ми мусимо розповісти всім про небезпеку! А що як є ще чудовиська, які діють в інших повітах? Ми мусимо захистити дітей! — кричить Маєвський, який, мабуть, уже бачив у мріях цю історію в журналі, історію, яка б чудово продавалася, бо люди охоче платять за жах і щасливе закінчення.

— Про це ніхто не мусить дізнатися, — наполягає Боротянський, який значно краще від графа розуміє, що і як у нашому Отєчєстві.

— Але як тоді бути з Голубовським? Його ж звинувачують у вбивстві, яке насправді скоїв вовкулака! — питає спересердя граф.

— Ніяк не бути! Зараз усіх влаштовує, що винен у вбивстві жид, він зізнався і буде засуджений. Одне вбивство, злодій є, він буде покараний, і все добре. А якщо випливе, що вбивств сотні, що поліція нічого не робила, влада не помічала, то від цього гірше буде всім! — пояснює Боротянський.

— Але Голубовський не винен! — кричить граф.

— Він — жид! Чого ви так хвилюєтеся за жидів? — не розуміє Боротянський.

— Я хвилююся за правосуддя і справедливість! — не може заспокоїтися граф.

— Спокій Отечества важливіший, аніж справедливість, тим більше щодо до якогось жида!

— Держава, побудована на брехні та несправедливості, загине, наче Вавилон! — граф так розійшовся, що схопив рушницю і гепнув нею по підлозі саней. І тут пролунав постріл. Маєвський заверещав і випав з саней у сніг. Коні понесли. Боротянський ледь їх спинив.

— Швидше! — кричав я графу, який біг до нас Ми були неподалік від хати обхідника, і він міг почути постріл. Нарешті переляканий Маєвський стрибнув у сани, і я нагнав коней. Граф почав вибачатися, що не хотів стріляти, що це вийшло випадково.

— Мовчіть! — рикнув я.

Ми поступово наближалися до хати обхідника. Здавалося, що сани повзли, наче слимак, хоча коні вибивалися з сил. Я заспокоював себе тим, що якщо обхідник спробує тікати, то йому теж доведеться борсатися у глибокому снігу. А в нього поранена нога.

Ось нарешті ми викотили до хати обхідника.