Читати книгу - "Щиголь"

Щодо автобуса, то мені пощастило: через п’ятнадцять хвилин, о 1:45, саме відходив один із пересадками до Нью-Йорка. Коли автомат, клацнувши, виплюнув мій квиток, я стояв і думав, що мені, в біса, робити з Поппером. Вийшовши з приміщення кас, я частково сподівався, що мій таксист уже поїхав — і що він відвезе Поппера до більш надійної домівки, — але натомість я побачив, що він п’є «Ред Булл» і базікає по мобілці. Поппера ніде не було видно. Він урвав розмову, коли побачив, що я стою поруч.

— Ну, що думаєш?

Хитаючись, я подивився на заднє сидіння.

— Що ви зробили з ним?

Він засміявся.

— Ось так його немає… а ось так він є!

Театральним рухом він дістав пожмаканий примірник «USA Today» з полотняної торби, що лежала на передньому сидінні біля нього. І там, зручно розташувавшись у картонній коробці на дні сумки, сидів Поппер, похрумкуючи картопляними чіпсами.

— Обман зору, — сказав він. — Коробка заповнює сумку, приховуючи форми собаки, й дає йому трохи більше простору, щоб рухатись. А газета — чудове прикриття. Вона накриває його, і завдяки їй торба здається повною, а ваги вона не додає.

— Ви гадаєте, усе з ним буде о’кей?

— Він же такий маленький хлоп — скільки він важить, фунтів п’ять або шість? Він спокійний?

Я подивився на свого пса, що згорнувся в клубок на дні коробки, із сумнівом.

— Не завжди.

Джей Пі витер рот тильним боком долоні й дав мені пакунок із картопляними чіпсами.

— Коли він засмикається, давай йому по кілька штук. Автобус зупинятиметься через кожні кілька годин, а ти розташуйся в ньому десь позаду й намагайся відійти якнайдалі від станції, перш ніж дозволиш йому робити свої справи.

Я закинув торбину на плече та обхопив її рукою.

— Щось помітно? — запитав я.

— Ні. Якби я нічого не знав, то нічого й не помітив би. Але хочеш іще одну підказку? Секрет фокусника?

— Авжеж.

— Не дивись на торбу, як ти робиш тепер. Дивись куди завгодно, тільки не на торбу. На краєвид, на свої шнурки — о’кей, отак буде добре. Поводься впевнено й природно, десь так, як тепер. Хоч розгубитись і шукати втрачену лінзу теж буде непогано, коли ти помітиш, що люди дивляться на тебе з підозрою. Розсип свої чіпси — забий палець ноги, — закашляйся, вдавившись кавою, — що завгодно.

Он як, подумав я. Недарма цю машину називають щасливим кебом.

Він знову засміявся, наче я висловив свою думку вголос.

— Це дурне правило, що собак не дозволяють перевозити автобусом, — сказав він, зробивши ще один великий ковток «Ред Булл». — А що ж тобі в такому разі робити? Викинути його на узбіччя?

— Ви, мабуть, і справді фокусник?

Він засміявся.

— Як ти вгадав? Я показую картярські фокуси в барі біля Орлеана, якби ти був трохи старшим, я запросив би тебе подивитися коли-небудь на мій виступ. Хай там як, а секрет у тому, щоб завжди відвертати увагу глядачів від того місця, де відбувається сам трюк. Це головний закон магії, очкарику. Обман зору. Ніколи про це не забувай.

ХХІ

Юта. Височина Сан-Рафаель, у міру того як сходило сонце, відкривалася нелюдськими марсіянськими краєвидами: пісок, камінь і сланець, ущелини та іржаво-червоні рівнини. Мені не спалося частково через наркотики, а частково тому, що Поппер міг заворушитись або заскавучати, але він поводився надзвичайно тихо, поки ми їхали покрученими гірськими дорогами, — мовчки сидів у своїй торбі, що стояла на сидінні біля вікна, поруч зі мною. Виявилося, що моя валіза була досить малою, щоб я міг занести її в автобус, і я дуже радів цьому: зі мною тепер були светр, «Вітер, пісок і зорі», а передусім — моя картина, яку я сприймав як захисний елемент, навіть загорнуту й невидиму, як святу ікону, що її хрестоносець бере в битву. На задньому сидінні не було інших пасажирів, крім сором’язливого іспанського подружжя з кількома пластиковими харчовими контейнерами на колінах і старого п’яниці, що розмовляв сам із собою, й ми чудово проїхали по покручених дорогах через увесь штат Юта, через Ґранд-Джанкшен, Колорадо, де зупинилися на п’ятдесят хвилин для відпочинку. Замкнувши свою валізу в автоматичній камері схову, я вивів Поппера за станцію, далеко від очей водія, купив нам двійко гамбургерів у «Бургер Кінг» й дав йому попити з кришки пластикового контейнера, яку знайшов біля станції на купі сміття. Після Ґранд-Джанкшен я спав аж до зупинки в Денвері, яка тривала годину й шістнадцять хвилин до самого заходу сонця, — де ми з Поппером бігали й бігали, просто радіючи, що вибралися з автобуса, і забігли так далеко по темних незнайомих вулицях, що я майже злякався, чи ми, бува, не заблукали, хоч я був радий, коли ми натрапили на кав’ярню хіпі, де офіціанти були молоді й приязні.

— Заведи його до приміщення! — сказала дівчина з фіолетовим волоссям, що стояла за прилавком, коли побачила Попчика, прив’язаного біля дверей. — Ми любимо собак!

Я купив там не лише два сандвічі з індичкою (один для мене, другий для нього), а й вегетаріанське тістечко та домашнє вегетаріанське собаче печиво в масному паперовому пакеті.

Я читав допізна, молочний папір жовтів у кружку слабкого світла, а невідома темрява пропливала повз вікна; ми проїхали Континентальний вододіл і проминули Скелясті гори. Поппер, набігавшись по Денверу, щасливо сопів у торбі.

Трохи згодом я заснув, а потім прокинувся й почитав ще трохи. О другій ночі, саме тоді, коли Сент-Екзюпері описував аварію літака в пустелі, ми добулися до Саліни в штаті Канзас («Перехрестя Америки») — зупинка на двадцять хвилин під обліпленою нічними метеликами натрієвою лампою, де ми з Поппером бігали в темряві навколо безлюдної бензоколонки, моя голова все ще була заповнена книжкою, але водночас мене хвилювало дивне відчуття того, що я вперше у своєму житті перебував у штаті моєї матері: чи вона коли-небудь під час поїздок зі своїм батьком проїздила через це місто, чи була на Дев’ятій вулиці, яка звертає на Федеральну автостраду й де освітлені силосні бункери, наче зоряні кораблі, маячать у порожнечі на багато миль навколо? Ми повернулися в автобус, сонні, брудні, стомлені, змерзлі Попчик і я, і спали від Саліни до Топеки, а від Топеки до Канзас-Сіті в штаті Міссурі, куди доїхали десь удосвіта.

Мати часто розповідала мені, яка пласка місцевість там, де вона виросла, — така пласка, що можна побачити, як далеко в преріях народжуються