Читати книгу - "День гніву"

…І бачив я нове небо і нову землю… бачив я новий Єрусалим…»

Хтось стояв біля панни. Вона не дивилась, маючи опущені очі, вона не сміла поглянути. Але вона знала…

— Азали ж ти це, ваша мосте?.. Ти — в Києві?.. — і той праворуч, що слухав, як і вона, проникновенного черця, як і панна, може, подумки повторяв «алілуя, алілуя», прошепотів:

— Посланцем, дбаючим про справи Нової Речі Посполитої, з волі старшого, нашого Богом даного, милуюсь київським аером і радію, зріючи тебе, асанно…

Поглянула на нього. Який же інший він, ніж тоді, у Львові (але ж то так давно!), хоч і в посполитому запиленому убранні, але з якими пронизливими, ще більш усміхненими сірими очима, споловілий у вітрах, орлевидий, такий порвистий…

Чи ж не прибував звідти, з великої січі, з просторів, де свистючо виблискує гостра шабля пана Богдана над карками панів, що, тратячи й так заяче серце, утікають «без очей далі»?..

— Буде ж скоро кінець тієї війни, пане наміснику луцький?.. Буде ж спокій цій землі, що стільки випиває християнської крові?.. Буде ж край цій ненависті?..

Він похитав головою. Спокою, либонь, наше покоління не зазнає. Пити крові цій землі, поки не очиститься й вісонно-снігово не оновиться, чула ж асанна: «Нове небо й нову землю побачимо…» Річ Посполиту нову, так, тільки її… Бо поки сили й оружжя нам стане, не відступимо від свого, по Ярослав, по Володимир і Бардіїв, де тільки живе нація наша роксоланської крові, підемо: все має бути навіки вічні від ворожого панування вільне…

…Вільне… Що ж може бути солодшого над свободу? Гостра Богданова шабля вже мерехтить у Червоній Русі. «Оселя свободи» Богданова під Золочевом. Де буде завтра? У Львові, в Замості, в Ярославі, в Гданську? Бо ж простягнув йому руку, з другого кінця Європи, такий же визволитель закованої свободи простих людей — генерал Олівер Кромвель. Ім’ям Богдановим, як гаслом, пізнають себе вірні свободі: на передмістях Кракова, на скельному Підгаллі, на Литві й Білорусі, на Дону і в калмуцьких степах… Лопотять, лопотять корогви повстання, мов язики вогненного спалаху, прочули-бо найдальші сторони дудніння стінобитних гармат, гриміт обозів, брязк панцерів цієї армії свободи. Потурані, обнажені, обездолені і ув’язнені встають, мов Лазар, виходять, поховані в своїх домовинах: се-бо час настав жнив великих, дозріли-бо ґрона виноградників світу. Це-бо день прийшов страшний, покари винним і кривдникам, тріумфу праведних і стійких.

І це ще не кінець. Це тільки початок. Ще кривавіше сходитиме сонце. Ще чорнішою тучею спаде сарана. Ще немилосерднішим буде мор на все живе. Ще запеклішою — пря воїнів, ще грізнішою — руїна. Де був колись жизний Єгипет, край, текучий млеком і медом, буде погар і румовища. На валах, де стояли замочки, знесені оружною рукою, на звалищах палат і храмів ростиме бур’ян і бодяччя, гніздитиметься гаддя й голосу не чутно буде людського в цьому пустелищі — лиш виття чакалок і вовків…

Вийшли із собору й стояли в його тіні. Люди їх минали. Вже заволікався калиновий захід фіолетними хмарами. Внизу гудів, ще шумів Київ — вічний город. Липи ронили лист і вечірній вітрець грав ним.

— Скажи ж, мості канцлере, — промовила тихо, ледве чутно панна Стеткевичівна, — чи може розцвісти на цьому пустелищі, в цьому зіві прелютої ненависті наше щастя, людей, для суду Історії незначних?..

Іван Виговський посміхнувся. Взяв її за руку й відчув, як степліла вона, як зайнялася тремтом-спалахом.

— А земля все та ж сама, асанно, і все так само бруньчітиме, яром яскрітиме напровесні… Хтозна, — сказав він перегодя, — може, вбогі приватою, наше щастя, як найкоштовніший клейнод, леліятимемо і в тіні руїн… Може, викохане в тій суворості, ще кращий дасть колос, ще пишніший квіт… Але не тепер, не тепер…

Тихо подивилась панна в його сірі спокійні очі.

— А коли ж, мості канцлере…

Виговський не встиг відповісти їй. Його хтось торкнув за рукав. Обернувся: магістр Гедеон Юрій Рославець, видно, з важкої дороги, виснажений вкрай, зняв шапочку перед панною.

— Чи ж може бути? Магістре, ви це?.. Я сподівався, що ви при канцелярії, в дорозі на Львів?..

Магістр спильна подивився на нього.

— Мості Львисерце-Виговський, мене прислав сам пан Богдан, не маючи іншого вістовця. Час прийшов на великі постанови. Маєш, не гаючись, їхати у Шароспатак, на консиліум з князем Юрієм Ракочієм… Твоя голова за всі наші голови… Ігумен Гізель сказав мені, що знайду тебе на вечірні у Софіївському храмі…

Аж заточувався, такий був знеможений. Мчав без угаву день і ніч. Обперся об мур і не міг витхнути утоми.

А Виговський поглянув на панну. Вона знімовніла. В очах у неї стали сльози. І він сам міг завагатись: адже ж завтра, з листами від й. м. Михайла Стеткевича, друга з канцелярії й бойовищ, хотів іти до каштеляна, просити благословення на заручини з панною Оленкою. Її згоду вичитав уже тут з очей. А це приходив ордонанс…

— Ти бачиш, панно, яке крихке наше, незначних людей, цього світу щастя…

Рославець засміявся.

— Nemo ante funerale beatus!

Ніхто не щасливий, пане канцлере, перед похороном. У цьому світі щастя нема взагалі, тож вдовольняйся його крихтами… Може, колись знатимуть наші нащадки інше щастя…

Виговський посміхнувся. Колись…

Зволікати не можна було. Юрій Немирич прислав авіза з Реґенсбурґа про потребу негайних і секретних переговорів з Ракочієм. Можна сподіватись допомоги оружжя й серця, коли тільки ніхто не перебіжить дороги. З Шароспатак буде ближче й до Істамбула, і до Парижа. Чи ж не знаття, що інакше говоритиме і кн. Януш Радзивілл, і прихильнішою стане шведська корона? В Києві око на Москву й Путивль матиме, як і раніше, Рославець, заступивши Виговського…

Прощання з панною було коротке. Ані вона, ані й. м. Виговський не могли знати години зустрічі. В Братському його чекали братими з оружжям під кобеняками та кіньми на зміну.

— Тепер вже хіба аж з самим паном Богданом у Києві, панно, бачитимеш тільки мене, — жартома-смутно сказав Виговський.

— На цьому самому місці, — зашарілась каштелянівна, — перед святою Софією…

— Буде ж те слово у добрий час сказане, — вигукнув Рославець, — якщо гетьман буде ясновельможним вашим сватом, то не забудь же, вашмосте, покірного слугу твого запросити на київське весілля…

Панна оглянулась. Виговський швидким кроком пішов геть, затримався на вильоті заулка єпископської дільниці, махнув