Читати книгу - "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"

— Обід, синку! Ходімо їсти.

— Знову їсти?

— Знову, — притакнув головою Штайнер. — Якось незвично, еге? Ти ж потрапив до артистів, а тут панують найбільш міщанські звичаї у світі. У нас навіть підвечірок буває — кава з бісквітом.

— Казкове життя! — Керн вибрався з гондоли, запряженої китом. — Боже мій, Штайнере! Мене аж страх бере, як усе складається до ладу останнім часом. Спершу в Празі… тепер тут. Іще вчора я не знав, де переночувати, а сьогодні вже маю роботу, житло, мене кличуть обідати! Аж не віриться.

— А ти повір, — відказав Штайнер. — Дають — бери. Давній девіз мандрівників.

— Може, хоч трохи вдасться тут затриматись!

— На все життя! Чи принаймні на три місяці, поки не похолоднішає.

Ліло поставила на траві перед фургоном хиткий столик, принесла велику миску із зеленим супом та м’ясом і сама сіла біля Штайнера та Керна. День був сонячний, але в повітрі вже пахло осінню. На галявинці сохла розвішана на шворках білизна, поміж нею пурхало кілька зеленаво-жовтих метеликів.

Штайнер підняв руки над головою, потягся.

— Здорове життя! Ну, ходімо в тир.

Він показав Кернові рушниці, навчив заряджати їх.

— Є два типи стрільців. Честолюбні й заздрісні.

— Яків житті! — цвіркнув директор Потцлох, який саме пробігав повз них.

— Честолюбні стріляють у гральні карти або у фігурки, — пояснював далі Штайнер. — Вони не небезпечні. А заздрісні прагнуть що-небудь виграти. — Він показав рукою на кілька етажерок у глибині тиру, заставлених плюшевими ведмедиками, ляльками, попільничками, пляшками вина, бронзовими статуетками, лампами тощо. — їм і справді треба давати щось виграти. З нижніх полиць. Але хто виб’є п’ятдесят очок, той добирається до верхніх, де призи коштують по десять шилінгів, а то й більше. У такому випадку ти підсовуєш йому одну з чарівних кульок фірми «Потцлох і К°». На вигляд вони нічим не відрізняються від інших. Ось тут вони лежать, з цього боку. Стрілець твій аж рота роззявить, раптом вибивши цим пострілом лише два чи три очка. Трошечки надсипано пороху, розумієш?

— Розумію.

— Головне — не міняти рушницю, юначе! — додав директор Потцлох, що несподівано знову вигулькнув у них за спинами. — Це навіює підозру. А набої — нічого. Ну, і вмійте зводити баланс. Давати виграти — потрібно. А заробляти — необхідно. Ці дві речі треба збалансувати. Якщо ви це зумієте, значить, ви оволоділи мистецтвом жити. Я не перебільшую! Звісно, хто часто буває в тирі, той має право на приз із третьої полиці.

— Хто простріляє п’ять шилінгів, має право виграти яку-небудь бронзову богиню, — пояснив Штайнер. — Вона коштує шилінг.

— Юначе! — вигукнув нараз Потцлох патетично й грізно. — На одне я хочу звернути вашу увагу з самого початку: на головний приз. Він недоторканний, розумієте? Цю річ я з дому приніс. Гляньте, яка розкіш! — Він показав на срібний сервіз — пишну корзинку для фруктів і дюжину тарілок із ножами та виделками. — Мусите бодай умерти, але не допустити, щоб хтось набрав шістдесят очок! Пообіцяйте мені це!

Керн пообіцяв. Потцлох витер піт із лоба й ще встиг підхопити своє пенсне.

— Ух… Сама тільки думка… — видихнув він. — Моя дружина мене б зі світу зігнала! Це ж фамільна річ, юначе! — вигукнув Потц-лох. — Фамільна річ у наш позбавлений традицій час! Ви знаєте, що таке фамільна річ, юначе? Гетьте, мовчіть, звідки вам знати!

Він помчав далі. Керн стояв і дивився йому вслід.

— Не бійся! — заспокоїв його Штайнер. — Однаково рушниці наші походять ще з часів облоги Трої. Крім того, як прийдеться скрутно, тобі допоможе Ліло.

Вони перейшли до «панорами світових див». Це був величенький павільйон на помості з трьома сходинами, обліплений строкатими афішами. Спереду приліпилася будочка каси у формі китайської пагоди — ідея Леопольда Потцлоха. Штайнер показав на афішу із зображенням чоловіка, очі якого сипали блискавками.

— «Альваро, феномен телепатії» — це я, хлопчику. А ти будеш моїм асистентом.

Вони зайшли до павільйону. Там було напівтемно й задушливо. Кілька рядків порожніх стільців, мов якісь привиди, безладно стояли в партері. Штайнер піднявся на сцену.

— Ну, слухай! Хто-небудь із глядачів ховає щось в іншого глядача. Здебільшого це буває пачка сигарет, коробок сірників, пудрениця або — найчастіше — шпилька. Просто диво, де в них ті шпильки беруться! А я повинен знайти цю річ. Запрошую на сцену когось із глядачів — хто забажає, — беруся з ним за руку й вирушаю на розшуки. Цим «зацікавленим глядачем», звичайно, буваєш ти й тоді просто ведеш мене до потрібної людини. Що ближче ми підходимо до неї, то дужче ти стискаєш мою руку. А як уже підійдемо — злегенька стукаєш мене по руці середнім пальцем. Це дуже просто. Я шукаю, поки ти постукуєш. Як перестанеш — я знатиму, що вже знайшов те місце. Якщо треба шукати вище або нижче — ти злегка тягнеш мою руку вгору чи вниз.

До павільйону влетів директор Потцдох.

— Ну як, тямить?

— А давайте спробуємо, — відповів Штайнер. — Сядьте в залі, директоре, і сховайте на собі що-небудь. Шпилька у вас є?

— Аякже! — Потцдох відігнув лацкан піджака.

— Я так і знав. — Штайнер одвернувся. — Сховайте її. А ти, Керне, потім поведеш мене.

Леопольд Потцдох вийняв шпильку і, хитро підморгнувши Кернові, застромив її під рант черевика.

— Ну, Керне, ведіть.

Керн зійшов на сцену, взяв Штайнера за руку й підвів його до Потцлоха. Штайнер почав шукати.

— Ой, я ж боюся лоскоту, Штайнере! — пирснув Потцдох і завищав.

За кілька хвилин Штайнер знайшов шпильку. Експеримент повторили ще й ще. Керн швидко навправлявся подавати знаки, і час, за який Штайнерові вдавалося знаходити в Потцдоха сірники, з кожним разом меншав.

— Непогано, — сказав Потцдох. — Потренуйтеся ще до вечора. Але головне от що, Керне: виступаючи в ролі глядача, ви повинні вагатися, розумієте? Не можна, щоб публіка запідозрила якийсь фальш. Тим-то ви й повинні вагатися. Ану ще раз, Штайнере, я йому покажу.

Він сів на стілець поруч Керна. Штайнер зійшов на поміст і заволав у порожній павільйон голосом ярмаркового закличника:

— А тепер я попрошу кого-небудь із шановного панства піднятися до мене на сцену! Тільки через дотик руки, без жодного слова відбудеться передача думки, і таким чином буде знайдено сховану річ!

Директор Потцдох нахилився вперед, наче хотів підвестись і щось сказати. Тоді завагався, засовався на стільці й засоромлено озирнувся довкола. Далі усміхнувся зніяковіло, наче виправдуючись, трошки звівся з стільця, хихикнув і знову швиденько сів. Нарешті, мовби пересиливши себе, встав і поважно, ніяково, цікаво й нерішуче