Читати книгу - "Консуело"

— Виходить, я не помилилася, прийнявши ці шляхетні останки, як ви їх називаєте, за останки гуситів, скинуті в колодязь Шрекенштейну кровожерливою люттю міжусобиці в часи вашого предка Яна Жижки, що, як кажуть, страшно помстився за це. Мені також розповідали, що після того, як він спалив село, він звелів засипати колодязь. Мені здається, що я бачу на темному зводі, просто над головою, круг із обтесаних каменів, який вказує, що ми з вами саме під тим місцем, де я не раз сиділа, стомившись шукати вас. Скажіть, графе Альберте, чи та це скеля, яку, як я чула, ви охрестили «каменем Спокути»?

— Так, — відповів Альберт, — це тут катування й страхітливі жорстокості освятили місце моїх молінь і вівтар моєї скорботи. Ви бачите величезні брили, що нависли над нашими головами, і от ті, інші, біля джерела? Могутні руки таборитів скинули їх сюди за наказом того, кого називали «Грізним сліпцем»; але брили ці тільки відвели води до підземних русел, куди вони й пробилися. Стінки колодязя було зруйновано, і, щоб приховати руїни, я посадив ці кипариси. Але щоб засипати зовсім цю печеру, знадобилася б ціла гора землі. Брили, що застрягли вгорі колодязя, затрималися там завдяки гвинтовим сходам, подібним до тих, якими ви наважилися спуститись у водойму через мій квітник у замку Велетнів. Осідання гірських порід із часом усе більше й більше стискало й стримувало ці брили. Тепер якщо й трапиться незначному камінчику зірватися звідти, то це буває тільки взимку, під час сильних нічних морозів; вам, як бачите, зовсім нема чого боятись обвалу.

— Зовсім не це турбує мене, Альберте, — заперечила Консуело, переводячи погляд на похмурий вівтар, куди він поклав свою скрипку. — Я хочу знати, чому ви вшановуєте пам'ять і останки тільки цих жертв, начебто не було мучеників і в протилежної сторони, начебто злочини одних простиміші від злочинів інших.

Консуело сказала це, суворо і з недовірою дивлячись на Альберта. Вона знову згадала про Зденка, і всі ці запитання були мовби частиною того дізнання високої судової інстанції, якому вона охоче піддала б його, якби наважилася на це.

Болісне хвилювання раптом охопило графа, і Консуело сприйняла це за каяття совісті; він схопився руками за голову, потім притис їх до грудей, буцім боячись, що вона розірветься. Обличчя його страшенно змінилось, і дівчина злякалася, чи не здогадався він про її підозру.

— Ви не знаєте, якого заподіюєте мені болю! — вигукнув він нарешті, тулячись до вівтаря з кісток і схиляючи голову до цих висохлих черепів, які, здавалося, дивилися на нього своїми порожніми очницями. — Ні! Ви не можете цього знати, Консуело! І ваші холодні міркування будять у мені спогади про нещасливі дні, пережиті мною. Ви не знаєте, що говорите з людиною, яка пережила століття страждань, із людиною, яка, послугувавши сліпим знаряддям невблаганного правосуддя Божого, вже дістала нагороду й понесла кару. Я так багато страждав, так багато пролив сліз, так намагався спокутувати свою жорстоку долю, стільки загладжував жахливих злочинів, які фатум змушував мене робити… Я почав нарешті сподіватися, що зможу забути про все. Забути! Цього жадало моє змучене серце! Це було благанням, мрією кожної хвилини мого життя! Розпростертий над цими кістяками, я тут роками вимолював зближення з людьми, примирення з Богом! А коли ви пожаліли мене, я почав вірити у свій порятунок. Гляньте на цей вінок із засохлих квітів, готових уже розсипатися в порох, — я увінчав ним верхній череп мого вівтаря. Ви не впізнаєте цих квітів; а я не раз зросив їх гіркими й солодкими слізьми: адже це ви зірвали й передали їх мені через товариша моїх страждань, вірного мешканця моєї гробниці. І от, плачучи й цілуючи ці квіти, я із тривогою запитував себе, чи зможете ви коли-небудь відчути глибоку, справжню любов до такого злочинця, як я, до такого безжалісного фанатика, бездушного тирана!..

— Але які ж вчинили ви злочини? — запитала, посиливши голос, Консуело, схвильована найрізноманітнішими почуттями, й посміливішала, побачивши глибокий смуток Альберта. — Якщо ви хочете зробити мені якесь зізнання, зробіть його тут, зробіть його зараз, аби я знала, чи можу я виправдати й полюбити вас.

— Виправдати мене — так, ви можете мене виправдати, бо той Альберт фон Рудольштадт, якого ви знаєте, жив чистим життям дитини. Але той, хто вам невідомий, — Ян Жижка, поборник чаші, — був залучений гнівом Божим до цілої низки беззаконь!..

Консуело побачила, яку помилку зробила вона, роздмухуючи вогонь, що жеврів під попелом, і наводячи бідолашного Альберта на розмову про те, що становило предмет його божевілля. Але зараз не час був переконувати його за допомогою міркувань: вона спробувала заспокоїти його, говорячи з ним мовою його недуги.

— Досить, Альберте. Якщо ваше справжнє існування було присвячено молитві й каяттю, вам нема чого більше спокутувати, і Господь прощає Яна Жижку.

— Бог не відкривається безпосередньо смиренним творінням, які йому служать, — відповідав граф, хитаючи головою. — Він принижує або схвалює їх, користуючись одними для порятунку або для покарання інших. Ми всі є лише виконавцями його волі, коли, спонукувані духом милосердя, намагаємося докоряти або втішати наших ближніх. Ви, мила дівчино, не маєте права відпускати мені гріхи. У самого священика немає цієї великої влади, хоча церква у своїй гордині й приписує її йому. Але ви можете добути мені Господнє прощення, полюбивши мене. Ваша любов може примирити мене з небом і змусити мене забути дні, що їх називають «історією минулих століть»… Ви можете давати мені ім'ям усемогутнього Бога найврочистіші обіцянки, але я не зможу їм повірити: я вбачатиму в них тільки шляхетний і великодушний фанатизм. Покладіть руку на своє серце й запитайте його, чи живе в ньому думка про мене, чи наповнює його моя любов, — і якщо воно відповість «так», це «так» буде священною формулою відпущення моїх гріхів, моєї спокути, буде тим чудом, що дасть мені спокій, щастя й забуття. Лише в такий спосіб можете ви бути жрицею моєї релігії, і моя душа дістане відпущення на небесах, як душа католика дістає відпущення з уст духівника. Скажіть, що ви мене любите, — вигукнув він, пристрасно пориваючись до неї, немов бажаючи схопити її у свої обійми.

Але вона відсахнулася, злякавшись тієї обітниці, якої він вимагав, а він знову впав на кістки вівтаря, важко стогнучи.

— Я знав, що вона не