Читати книгу - "Волинь"

І таки заснув. Розбудив його червонопикий чоловік аж рано. Потребував диля на вогонь. Володько зірвався, мов заєць, і пішов геть. До Свого табору прибув пізно.

Дівки неймовірно розгосподарились. Самі й в огонь дмухають і диму скоштували. Побачили Володька і всі юрбою:

— Ааа! Володько! І де ти пропадав?..

Володько кинув гострим зором навкруги і зауважив торбинку з гречаними крупами. Це його схвилювало. Згадав вчорашню обіцянку москаля. Володько аж надто добре знає, звідки з'явилась тут та торбинка. Уста, чи краще, кутки його уст, опали і на них їдка, іржава усмішка. У думці нищив їх самими міцними докорами, які ще тільки існують на світі. Володько тепер не Володько. Надувся і, в кожному разі, він мало не який-небудь поважний дядько або я знаю, хто. На дівок можна і не звертати уваги.

Шалихвіст Христя, що подібна на вітер і разом на захід сонця перед бурею, взялась термосити ним, але ніщо не поможе їй. Він тепер і не думає постачати їм дрова. Хай самі собі йдуть шукати, коли такі розумні. Він іде тепер сам на греблю виглядати своїх. Хай роблять тут осоружні дівчатиська, що їм заманеться.

І це не погроза. Зовсім ні. Володько обертається і відходить.

— О-о-о! Дивіться, дивіться… Здурів хлопчисько, — затеренділа Катерина. — Та куди ж ти йдеш?! Он кашу зваримо!.. Це Володька зриває, мов іскра бочку пороху.

— Сама їж ту кашу! А я не буду їсти всякої даровизни…

— Тю-тю-тю! Здурів! З ума з'їхав…

Але Володько вже не слухає. Він швидко відходить в напрямку містечка й іде просто на кузню, що стоїть біля соші. Нічого ще не їв. Не взяв зі собою ні хліба, ні грошей. Твердо порішив іти на греблю й не вертатись, поки не приїде батько.

Ось він уже коло кузні. Довга шопа технічної майстерні. Дзвенить залізо, гупають нараз кілька молотів, сичить і плюється жаром горнило. По кулястому бруку котять самоходи, вицокують верхівці.

Але що це? Ні, це ж неможливо… Зупинився і дивиться. Так! Так. Це ж батько. І як дивно. Між вершниками, на осідланій мішком череватій каштани! чвалає батько. Довгі ноги бомбають і мало не торкаються землі. Дебела постать, на голові знайомий, засмальцьований від поту кашкет темно-зеленої барви.

«Татусю!» — викрикнув хлопець у думці. «Дорогі тату!»

— Татууу! — гукає він уголос.

Матвіж оглядається, але не помічає одразу Володька. Тут пря кузні стільки того народу.

— Я тут, тату! — вигукує він ще раз.

Матвій зобачив його і під'їхав. Кобила впотіла, тяжко сапає. Видно, шпарко чвалав.

— Де дівчата з худобою? — було першим запитом батька.

— Там, тату! Недалеко. Ми там розтаборились. А що дома? Де наші всі?

— Нічого, нічого! Володьку; — викрикує Матвій. — Все добре! Ми ще всі дома. Фронт зупинився за Крем'янцем. Наступ австріяків відбито… Тепер додому з худобою!

Матвій ніби хлопчик радіє. Ця радість передалася й на Володька.

— Додому! — крикнув він. — Чого ж тут капіти? Чудесно. Значить, все гаразд. Значить, поженуть худобу додому, будуть і далі дома. Все-таки привабливе це, чорт бери, слово… Володько радіє, мало не підскакує. Біжить коло кобили і все розпитує батька, ніби він бозна-коли з дому.

Виявляється — цілу ніч човпли з гармат. Билися здорово. Земля, мов бубон, гула. Але річка Іква не пустила австріяку. Рускі окопуються.

Володько готовий навіть і з дівками помиритися. Але вони тепер зовсім йому непотрібні. Ось він разом з батьком. Разом і до табору прибули на превелике здивування дівок.

— Оооо! — загули всі разом. — Дядько Матвій! Боже! Очі, дивись, горять. Де вся та надутість, заплаканість. Дядько Матвій з'явився, мов добрий дух визволення. Обступили його, шарпає кожна до себе, розпитують навперебій, що й відповідати не встигнеш. А Матвій не той, що завжди. Ні суворих очей, ні брів насуплених. Теплий і привітний, мов пшеничний пиріг. Коли ще вістку вчули, що додому вернуться, затупцяли, завіскали, мов без ума. Ті, що товар на пашу погнали, миттю назад прилетіли.

Матвій закомандував худобу зганяти і в дорогу. А тим часом торбину з харчами розв'язав. Володько вовком накинувся на все домашнє. На вогні варилася каша…

— Чому дівчатам не даси м'яса? — запитав Володька батько. — Що ти, найголоднішяй, чи що?

— А він тут не хотів їсти!.. — зауважила котрась.

— А то ж чому? Есе, Володьку! Так не можна… Де взявся в батька такий лагідний голос? Диво дявие. А на дівок глянув Володько докірливо. В очах його вогко. — Ех, — вирвалося в нього. — Що тут казати?..

І більше не сказав нічого. Дівки вдячні йому. Дивний такий. Інший, напевно, он як усе розплескав би.

Гнали назад худобу до самого вечора. Гнали не шляхом, а бічними дорогами. Володько чув велику втому й батько кілька разів давав йому каштанку.

— Їдь! Мені вже геть зад обліз. Пер, мов вітер. Ночей, дубило його ма', не спав.

Володько їхав. Минали поля, луги, села. Батько збив на потилицю кашкета і був надзвичай говіркий. На половині дороги Володько під'їхав до нього.

— Їдьте ще ви, тату! Я вже відпочив.

— Но, но… Їдь, їдь…

Несли до рідних хат втому і радість. Які чарівні оті своя хата і все навкруги. Як приємно сісти на лаві за знайомим столом. На нім миска тлустої, гарячої юшки. Заклопотана мати з усмішкою на устах і сльозою в оці. Працюють ложки, зуби. Пара страви лоскоче ніздрі. Уривні оповідання. І, здається, нема сили, яка б могла розірвати цей маленький гурт людей з назвами: тато, мама і діти.

IV

Почалося нове життя в сусідстві фронту. Гарматні перегроми поволі стали улюбленою музикою… Село жило війною. Школа втікла… Зграї дітвори пасуть по лішниках та запустах худобу, палять купи листу, будують окопи, наступають, варять «у кухні» і дістають порції.

Осінь швидко минає. Шляхом снують обози, літають козаки зі штабу корпусу, що зупинився й осів у Жолобках.

Розпочинається попит на овес та сіно. «Ага, — думає Матвій. — Уже не йдуть самі до них, не просять. А скільки то знищили того вівса»…

Матвієві, отому мужикові, що має поломлені працею руки, мозолі в долонях, відколи їх носить; ті очі, де безодня змагання, муки, впертості. Йому все ясне. Він бачить, мов на долоні, цілу подію і не тяжко розумному окові оцінити її. Бачить і знає людей — чужих і своїх… І він казав:

— Пропаде все, бо господаря нема. Нема в Росії хазяїна!.. А без нього все «нипочом»…

Це був тяжкий і суворий присуд. Але іншого в Матвія не