Читати книгу - "Темна матерія"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ранкове сонце пробивається крізь тріщини в даху, розкидаючи плями світла по темному, порожньому коридору.
— Крута місцинка, — зауважує Чарлі.
— А ти знаєш, куди йти? — питає Даніела.
— Де-де, а тут я можу провести нас до місця із зав’язаними очима.
Я веду нас цими обідраними, занехаяними проходами, мало не падаючи від утоми. Мене тримає кофеїн і страх. Я запхав іззаду за пояс пістолет, який я прихопив із тієї хатини, шкіряний мішечок Джейсона-2 затис під рукою. Раптом я згадую, що коли на світанку ми заїхали в південний район, то, звертаючи на захід від центру, я навіть не глянув на силует міста на обрії.
Було б непогано кинути на нього останній погляд.
Відчуваю напад жалю, але швидко його вгамовую.
Я згадую всі ті ночі, коли я без сну лежав у ліжку й намагався уявити, як би все склалося, коли б я не вибрав те відгалуження дороги, йдучи яким, я став батьком і посереднім професором фізики, а не зіркою у своїй царині. Гадаю, що причина всьому — бажання мати те, чого в тебе немає. І чого, як мені здавалося, можна було досягти, зробивши інший вибір.
Але правда полягає в тому, що я таки зробив той інший вибір.
Бо я — це не тільки я.
Моє розуміння ідентичності особистості сильно похитнулося — виявляється, що я всього лише одна грань істоти на ім’я Джейсон Дессен, істоти, яка має безкінечну кількість граней, і яка зробила всі можливі варіанти вибору, і прожила всі можливі життя.
І я не можу позбутися думки, що ми — це щось більше, ніж просто загальна сума всіх виборів, які ми зробили, і що весь той безмір шляхів, які ми могли обрати, також якимось чином впливає на весь загал нашої ідентичності.
Але чхати я хотів на всіх тих інших Джейсонів.
Мені не потрібні їхні життя.
Я хочу своє життя.
І хай там як влаштована вся та механіка, а я хочу бути тільки разом із цією Даніелою і з цим Чарлі. Бо якщо різниця буде хоч у мікрон, вони вже не будуть тими людьми, яких я люблю.
Ми повільно спускаємося сходами в генераторну, наші кроки лунко розносяться у величезному відкритому просторі.
За один проліт від підлоги Даніела каже:
— Унизу хтось є.
Я завмираю.
Я вдивляюсь униз, у темряву, і в мене пересихає в роті.
Я бачу, як якийсь чоловік устає з того місця на підлозі, де він сидів.
Поряд із ним — ще один.
І ще.
Уся темрява між останнім генератором і кубом, забита моїми версіями, які зводяться на ноги.
Чорт.
Вони прийшли зарано для лотереї.
Їх десятки.
І всі дивляться на нас.
Я озираюся на сходи, кров так сильно шумить у моїх вухах, що на якийсь час заглушує все водоспадом панічного «білого шуму».
Даніела каже:
— Ми не будемо тікати, — вона витягує пістолет з-за мого пояса й бере мене під руку. — Чарлі, візьми батька за руку і хай там що — не відпускай.
— Ти впевнена? — питаю.
— На мільйон відсотків.
Чарлі й Даніела міцно тримаються за мене з обох боків. Ми повільно долаємо останні кілька сходинок й рушаємо порепаною бетонною підлогою.
Мої двійники стоять між нами й кубом.
У залі нічим дихати.
Чути тільки наші кроки й вітер, який задуває у вибиті вікна високо вгорі.
Я відчуваю, як Даніела тремтить, видихаючи.
Рука Чарлі мокріє в моїй.
— Просто йдемо, — кажу я.
Один із них виступає наперед.
Він звертається до мене:
— Це не те, що ти пропонував.
Я кажу:
— Усе змінилося. Ціла купа нас спробувала вбити мене минулої ночі, і...
Даніела перебиває, додаючи:
— Один із вас стріляв у нашу машину, в якій сидів Чарлі. Все. Досить.
Вона підштовхує мене вперед.
Ми впираємося в них.
Вони непорушно стоять на нашому шляху.
Хтось каже:
— Раз ти тут, то проводьмо цю лотерею.
Даніела стискає мою руку ще сильніше.
Вона каже:
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Темна матерія», після закриття браузера.