Читати книгу - "Очікування шторму"

Старожили розповідали, що в далекі роки, до революції, тут була садиба, а точніше, літня резиденція когось із членів царського уряду. І головний будинок (останні три корпуси збудовано пізніше, в тридцяті роки) колись мав вигляд святковий і нарядний. Біломармурові колони охороняли його. А стіни були увінчані скульптурними фризами й фронтонами, помальованими в темно-лілові і яскраво-сині кольори. На тлі цих фарб визначалися скульптури чистого, світлого мармуру. При садибі була невелика церковка, збудована з блоків вапняку. На численних плитах пентелійського мармуру проглядалися рельєфні зображення мужніх старців, дивовижних птахів і звірів. Перед входом, біля напівкруглої арки, грудаста жінка у спадаючих шатах тримала за роги бика, що впирався. Очевидно, невідомий художник пробував розробити томи фризів Ерехтейона. Й особа з короткими, але міцними ногами була богиня Ніка, що вела до вівтаря жертовного бика.

Церква збереглась. Але використовувалася не за призначенням. До війни там був павільйон, в якому можна було випити склянку холодного «Абрау-Дюрсо».

Оленку Чирков знайшов у головному корпусі. Вона йшла через вестибюль, несучи під пахвою лікарняні картки. Побачивши Чиркова, дівчина почервоніла і, як йому здалося, розгубилася.

Він сказав їй:

— Здрастуйте, Оленко. Ось я й приїхав.

— Здрастуйте, — сказала Оденка. — Я зараз. Я тільки віднесу картку.

Він сказав:

— Гаразд.

Вона відповіла:

— Посидьте тут на дивані. Я повернуся дуже швидко.

Він сів на диван. Вестибюль був великий, чистий, світлий. Двоє поранених, що одужували, пересікли вестибюль і піднялися східцями.

Східці були зроблені з пожовклого мармуру. Але доріжки на них не було. Тільки латунні прути, які лежали впоперек східців, нагадували про те, що колись тут лежала важка килимова доріжка.

Оленка повернулася і справді швидко. Вона не сіла на диван, зупинилась і запитала:

— Будемо розмовляти тут чи вийдемо?

— Краще вийдемо, — сказав Чирков. — Дуже гарна погода.

— Так, погода гарна, — сказала Оленка і повернула голову до вікна.

— У вас є вільний час? — запитав Чирков.

— Небагато. — Вона ласкаво подивилася на нього. Він підвівся. Пішов поряд. Вона тихо й швидко сказала: — Візьміть мене під руку.

Мимо йшов чоловік у білому халаті — напевно, лікар. Він здивовано подивився на Оленку.

— Ваш поклонник?

— Ні. Хірург. Великий хірург.

Свіжість зустріла їх у дворі. Вони обійшли фонтан, в якому давно не було води. На дні лежала суха земля та зморщене минулорічне листя. Горобці сиділи на цементному потрісканому дельфіні, з пащі якого колись струменіла вода.

— Мені подобається ця алея, — сказала Оленка й потягла Чиркова в алею, що вела до моря.

— Чим ви мене порадуєте? — запитав Чирков.

— Я про все дізналася, — відповіла Оленка.

— Усе-все?

— Те, про що ви мене просили.

— Кажіть.

— Майор, яким ви цікавилися, приїжджав до нашої сестри-хазяйки. Звати її Серафима Андріївна.

— Прізвище? — нетерпляче запитав Чирков.

— Погожева…

— Як мені її побачити?

— Це неможливо.

— Чому? — Це було більше схожим на переляк, ніж на здивування. Чирков зупинився. Випустив руку Оленки.

І вона подумала, який же він нервовий. І їй стало жаль його. Й вона відповіла тихо-тихо:

— Її немає більше в госпіталі.

— Давно?

— З вісімнадцятого березня.

— Що з нею сталося?

— У неї загинула сестра. Десь при бомбардуванні. Вона взяла відпустку. Й більше не повернулася.

— Керівництво госпіталю не поцікавилося чому? — запитав Чирков.

Оленка винувато посміхнулася:

— Такий тепер час. З кожною людиною все може статися.

— Так, — сказав Чирков. — Час такий, що все може статися. Спасибі вам, Оленко. Ви молодець.

— Це не так важко було зробити. Я… робила з великим бажанням. Мені дуже хотілося допомогти вам.

— Спасибі ще раз. Ви сьогодні чергуєте. До котрої години?

— До шостої вечора.

— Добре. А наступного тижня ви коли чергуєте?

— Уночі.

— Вдень будете вільні?

— Так. Але чергувати вночі погано, тому що все одно вдень хочеться спати. І якось виходить, що не бачиш ні дня, ні ночі. Повернешся вранці, впадеш у ліжко. Прокинешся тільки до обіду. Поки туди-сюди… Причепуришся. І треба знову заступати. Краще чергувати вдень.

— Добре, — сказав Чирков. — Я на це зважу. А тепер ми попрощаємось. Я піду до начальника госпіталю. Повинна ж зберегтися особова справа Серафими Андріївни Погожевої.

У відділі кадрів Чиркову принесли потерту худу папку, в якій лежали трудові книжки, довідки, заяви, очевидно, частини вільнонайманих співробітників госпіталю.

— Зараз знайдемо, — сказав сивий лисуватий чоловік з хворобливим обличчям сірого кольору. Він був у цивільному костюмі. Й кульгав на ліву ногу. — Так, що ж ми маємо? — Чоловік перебирав документи: — Погожева… Погожева… Є. Ось, будь ласка. — Він простягнув Чиркову донорську довідку про здачу крові Погожевою Серафимою Андріївною в місті Батумі: — І все.

— Не густо, — скептично зауважив Чирков.

— Її до нас прислали з Батумі. Документи, треба думати, там.

— Як же ви… Взяли