Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Спомини 📚 - Українською

Читати книгу - "Спомини"

1 034
0
29.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Спомини" автора Йосип Сліпий. Жанр книги: 💛 Публіцистика / 💛 Езотерика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 122 123 124 ... 334
Перейти на сторінку:
с. Звертів Жовківського повіту. Закінчив Львівську гімназію та духовну семінарію в Перемишлі, висвячений у травні 1935 р. Душпастирював у селах Стефкове (1935–1937) та Лупкове (1837–1946) Ліського повіту. У 1946 p., рятуючись від арешту, таємно перейшов чехословацький кордон. Після кількох місяців душпастирства в с. Кечківці в Чехословачині був заарештований, але зумів утекти і перейти до Німеччини (в англійську окупаційну зону), де душпастирював до 1948 p., опікувався біженцями в Любеку, Нойштадті та Кілі. На прохання владики Івана Бучка у 1948 р. переїхав до Бельгії, де душпастирював у Тразені (1948–1950), Шарлеруа (1950–1964, 1971–1997), Лувені (1964–1971). Після звільнення митрополита Йосифа активно підтримував його ідеї. У 1975 р. Йосиф Сліпий призначив його почесним крилошанином, а в 1978 — підніс до гідности митрофорного протоєрея. Отець Іван Кіт брав активну участь у громадському житті, був щедрим меценатом українських інституцій. Перед смертю двічі побував в Україні (1993, 1995). Помер 21 січня 1997 р. в Шарлеруа. Залишив після себе впорядкований архів та багату епістолярну спадщину. Про нього див.: Михайло Димид. Отець Іван. Христовий воїн на чужині. Львів 2008. ">[623], про якого є підозріння, що він є єпископом. На це я сказав, що він є хоровитий, нервовий і не має докторату. На тому і скінчилося, та й мене відправили назад до ляґра, до восьмого ляґпункта.

Там я ще жив кілька місяців. Визивали мене слідчі в справі фотографії в “Руссікум”, на якій був, пригадую собі, єпископ Євреїнов, а інших не пам’ятаю. А мені закидали, що я є на тій фотографії, але то була зовсім брехня. Пізніше сказали, що приїздив якийсь полковник до ляґпункта в моїй справі. Як опісля мені секретно розповів один бриґадир, то той полковник викликав його і намовляв, щоби він зробив удалий замах на мене з ножем чи револьвером, але він відказався. Був це якийсь кавказець, що відповів полковникові: “Я на нікого не робив замаху, а тим більше на нього робити не буду”. Вони хотіли мати якийсь претекст, щоби мене, як інваліда, усунути з інвалідного ляґера. Бо на жоднім ляґпункті мене довше не тримали як шість місяців. Справді, їх підлість не мала границь.

Так проминув місяць-два, і мене викликав начальник ляґпункта і сказав, що вони довідалися, що на мене плянується замах, і хочуть перевести мене на другий ляґпункт, щоби зберегти моє життя, так що я мусів збиратися на етап. Разом зі мною він викликав також Харбінського митрополита і закомунікував йому те саме, а він мав там якийсь спір, власне, за своє донощництво. На етап кинули тоді нас двох: мене і отця Чорняка та ще кількох на 14-й ляґпункт. Нарядчик того ляґпункта сказав: “Такого етапу ще не було”. Лікарем був там доктор М. Дзерович[624], нелюблений ні українцями, ні іншими лікарями. Переді мною він пізніше хвалився, що його лічниця, як Віденська клініка. Він виганяв (виписував) з тої “клініки” всіх, хто хотів в який-небудь спосіб рятувати там життя і здоров’я. Він положив зараз до стаціонаря Харбінського митрополита, а мене пігнали зараз на роботу, бо там інваліди мусіли працювати.

Була там ґрупа кремлівських жидів, старших, що займали там визначніші пости, між іншим, і перекладчики. Один жид винайшов спосіб, що коли бесідник говорить, то перекладчик перекладає одночасно на чужі мови з промовцем. Між ними був один полковник, тілохранитель Сталіна, що мусів куштувати кожну страву і пити кожний напиток, заки їв і пив Сталін, щоб переконатись, чи нема там отруї. Тілохранитель писав з ляґра до Сталіна, пригадуючи, що він не їв, не пив і не лягав спати, поки він вперед не провірив, а тепер так мучиться і карається в ляґрі. Але НКВД цей лист переловило і сказало йому, що таких листів до Сталіна не можна писати.

Десь в тому часі приїхала до Москви, як посол, Ґольда Майєр[625]. Сейчас зачали гуртуватися біля неї жиди і старалися про виїзд до Ізраїля (носили за нею шлейф). Вона пішла до Молотова і прохала його, чи не згодився б він, щоби деякі, бажаючі, могли виїхати до держави Ізраїль. На то він мав їй відповісти: “Мене дивує, як комуніст може хотіти покидати комуністичну державу і переселюватися до капіталістичної, але якщо такі є, то подайте список”. В своїй наївності вона справді предложила йому список, а між ними і полковника тілохранителя Сталіна.

1 ... 122 123 124 ... 334
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Спомини», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Спомини"