Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

У дворі в Криворівні стояла чимала залога. Якраз недавно прибуло багато панів, усі з рушницями, цілий кінний караван, з кортежем озброєних гайдуків, слуг та мисливських псів, продерлися через пущу і через перевал Буковця. З’їхалися туди на літо й на осінь, щоб купатися й полювати.

Були там біля фурдиги дві гарматки, які легко могли б пошкодити дараби, дерев’яні кораблі. Але вже віддавна тривало безперервне перемир’я між Дмитром і панами. Так само, як у пущі два види хижаків, рівних силою, рідко коли стають один одному на дорозі. Однак Чупрей вискочив на верх дараби-змія і, може, для жарту, а радше, щоб похизуватися й поглузувати, став низько кланятися маєткові та фурдизі. Але у дворі було тихо, жоден постріл не пролунав звідти, жоден відголос не долетів. Так наказав молодий пан, а сам він зацікавлено спостерігав із вежі через шиби. А його кількарічний племінник Войцех, прадід нашого покоління, висунувши язик з надміру цікавості, видряпався до віконця вежі й оглядав потвор, які танцювали на блакитно-срібних хвилях. Власне тоді він побачив велета з густою чуприною, який стояв між крилами на спині дракона, – постать, як він сам оповідав, зухвалу, але милу. Зрештою, пани знали, що Дмитро Василюк і цього разу задумав щось нове супроти держави і проти мандаторії, а не проти них. Тішилися тихенько. Так само мовчки крізь віконця ґражд і сторожових веж дивилися панські гайдуки. І хто знає, може, не один позаздрив опришкам, що ті матимуть таке гуляння. Так пропливли юнацькі дараби, не чіпаючи двору, і їх самих ніхто не зачепив.

Зупинилися аж у Ясенові, біля підніжжя полонини Писаний Камінь, під скелею, яку пізніше назвали Фоковою. Це там, недалеко від Шумеєвого подвір’я, частенько відбувалися опришківські толоки та співання, там добре знали і не раз виглядали Дмитра. Там вони мали намір почекати на нову воду, яку мав спустити з Попадинця старий Томан зі своїми хлопцями. Томанюки та їхнє товариство ходили своїми шляхами, геть іншими, ніж Дмитро, але тепер вони домовилися об’єднатися, щоб вигнати нападників і знищити мандаторії.

У Ясенові Василюкові хлопці хотіли теж заохотити до бунту весь ясенівський народ, майже такий же гордий, як голівський. Чупрей скликав людей трембітою. Дмитро з Куділем зійшли на берег, а решта товаришів залишилася на дарабах. З усіх боків збігалися люди і збиралися коло каплиці, на плаї під скелею. Коли Дмитро Василюк, стоячи на скелі, подав знак музикантам, присутні ясенівці, такі схильні, зрештою, до кпин, жартів та витівок, скинули шапки. Мовчки чекали. Тоді серед тиші озвалася спочатку флояра Куділя, така сумна й легка, як сон метеликів про свободу, ніби торкаючись душі крилом метелика. Потім задзвеніли цимбали, одні, другі, треті. Досі їх ніхто не знав, тож тим більше вони дивували, зачаровували. І Дмитро заспівав свою пісню про свободу:

Ой, свободо рідна,

Сонцеві удала,

Була колись з тебе

Богу-людям хвала.

Бродить та дитина

Над берда-урвиська,

Мерзне і, обдерта,

Голим задом блиска.

І хто ся зжаліє

Над княгинев славнов?

Як ї’ рятувати,

Вернут силу давню?

Тоді Чупрей також вискочив на скелю, став біля Дмитра і, своїм звичаєм, почав вихвалятися. Викрикував, аж ліси з другого боку Ріки відповідали луною:

– Слухайте мене! Ясенівці, роде юнацький від первовіку! Запам’ятайте це свято Купала. Віднині ані одна пушкарська воша в горах не укриється. Ані мандаторський сморід сюди не донесеться навіть до псячого носа. Розтопчіть ту комашню! Бо ми тут усі разом ще не таких справ наробимо. Покладемо гори одна на другу, потнемо ліси, заллємо водами долини і плаї! Хоч би збиралися Бог знає які цісарські війська, не залишимо їм ні проходу, ні виходу. А потім і панів припечемо. Або най тут знов запровадять свободу, най разом з нами проти міст стануть, або най ідуть у Черемоші панування куштувати.

Коли Чурпей так викрикував, зашуміли здалека хвилі, спущені з-під верхів із Томанової загати. Сильніше, бунтівніше, ніж Чупрей, промовив до ясенівців сам Черемош, сам гук водопілля. Коли побачили, як наближається дараба, якою керував чорний смаглявий Томан, одностайним вигуком скипів народ Ясенова: «На Кути! На мандаторію! На посіпак!»

Дмитро ще навіть не встиг подати знак, як усі гуртом кинулися, штовхаючись, до дараб. У тій метушні дехто падав у воду, але знову вискакували і, мокрі, чіплялися за дараби. Серед шуму хвиль неслася Рікою і розбивалася об гори пісня:

Скільки ж буде, Василюку, твого товариства?

Як у наших буковинках зеленого листа.

Кутська війна

Мабуть, уже кілька десятків років тому мало хто хотів вірити тим байкам та оповіданням про наліт на Кути летючих зміїв із хвиль. Бо вже й тоді ґаздівський народ був надламаний, вгрузлий у землю і трохи отупілий. Поволі забував, що колись знав, і мало чого вчився. Щоправда, коли слухали саму розповідь, як і нині, повістунам вірили. Особливо Андрійкові. Але потім люди запитально дивилися одне на одного, крутили головами. А вже на другий день навіть дорікали. Виговорювали навіть самому Андрійкові – про всяк випадок, аби хтось не подумав, що вони надто дурні, тому що легковірні.

У наші дні поволі зникає пам’ять не лише про ватажка Дмитра, але й про повістуна Андрійка. Хто ж захоче тепер те слухати? Тим більше, не один син зеленої Верховини – біда погнала, не молодецтво – зміряв ногами світ від Франції до Амуру, від Адріатики до Льодовитого океану. Чимало було й таких, кого за шалені гроші перевозили через океан, туди й назад, як кота в мішку. І кожен добре бачив, як усюди той самий чорт, змій Архиюда, царює, без утоми помпує машинами кров із людей, варить у великих котлах, на скарби для себе і для своїх ікластих зміят переплавляє – бодай щезнув! Щойно одну катівню бідні люди голими руками і власними головами розіб’ють, то він тобі таку другу поставить, що небо заслоняє.

Що ж то за гонор великий, що колись там якусь катівню у Кутах розгромили наші молодці?

І отут якраз і видно, як у тій