Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

У кишеньці на моєму лівому стегні була закріплена дозаторна обойма з термітними мікрогранатами, кожна з яких була не більша й не товща за дискету для даних. У пам’ять про Іфіґенію Дім.

У мене на передпліччі, наче останнє слово, ховався в нейропружинних піхвах під стелс-костюмом ніж «Теббіт».

Я згадав про холод, який наповнював мене за стінами «Закритого простору Джеррі», однак не відчув його у кришталевих глибинах «старого з косою».

Час виконувати завдання.

— Видно ціль, — гукнув пілот. — Не хочете підійти й поглянути на цю крихітку?

Я позирнув на Ортеґу, вона знизала плечима, і ми обоє пішли вперед. Ортеґа сіла біля ірокеза й натягнула на себе гарнітуру другого пілота. Я задовольнився тим, що став біля Баутісти в експлуатаційному люці. Звідти вид був нічим не гірший.

Більша частина пілотської кабіни «Лок-Міта» складалася з прозорого сплаву зі спроектованими на нього контрольно-вимірювальними приладами й відкривала пілотові необмежений вид на навколишній повітряний простір; я згадав, як почувався в ній на Шарії — наче летів над хмарами на злегка ввігнутій таці, сталевому язичку чи килимі-літаку. Це відчуття тоді було запаморочливим і водночас божественним. Я позирнув на профіль ірокеза й замислився, чи він так само далекий від цього відчуття, як я під впливом «старого з косою».

Хмар того вечора не було. «Голова у хмарах» висіла ліворуч, неначе гірське село вдалині. Скупчення крихітних блакитних вогників, які ніжно співали про повернення додому та тепло, на чорному крижаному обширі. Здавалося, ніби Кавахара вирішила відкрити будинок розпусти на краю світу.

Коли ми розвернулися до вогників, кабіна пілота наповнилася безліччю електронних звуків, а спроектовані контрольно-вимірювальні прилади ненадовго пригасли.

— Ось, ми захопили ціль, — різко промовила Ортеґа. — Поїхали. Мені треба пролетіти під її черевом. Хай вони добре придивляться.

Ірокез не сказав нічого, але ніс транспорту нахилився. Ортеґа потягнулася до приладової панелі, спроектованої на прозору поверхню вгорі, і торкнулася якоїсь кнопки. В кабіну ввірвався суворий чоловічий голос.

— …що ви перебуваєте в обмеженому повітряному просторі. Ми маємо право знищувати літальні апарати, що вторгаються. Негайно назвіться.

— Це управління поліції Бей-Сіті, — лаконічно відповіла Ортеґа. — Визирніть з вікна, і побачите відповідні смуги. Ми тут в офіційних справах поліції, друже, тож якщо ти бодай смикнеш пусковим механізмом у цей бік, я підірву тебе просто в небі.

Запала шипляча тиша. Ортеґа озирнулася на мене й усміхнулася на весь рот. Попереду розросталася, як ціль у ракетному прицілі, «Голова у хмарах», а тоді вона різко піднялася, опинившись у нас над головами: пілот підвів нас під її масивний корпус і різко розвернувся. Я побачив схожі на заледенілі фрукти вогні, що скупчилися на помостах і нижніх крилах посадкових майданчиків, обабіч вигиналося вгору роздуте черево судна, а тоді ми опинилися за ним.

— Повідомте характер ваших справ, — злісно огризнувся голос.

Ортеґа визирнула збоку з пілотської кабіни, неначе шукаючи мовця на надбудові дирижабля.

— Синку, я вже сказала тобі, який характер мають наші справи. А тепер давай мені посадковий майданчик, — крижаним голос промовила Ортеґа.

Знову тиша. Ми обігнули дирижабль на відстані п’яти кілометрів. Я почав натягати рукавички стелс-костюма.

— Лейтенанте Ортеґа, — цього разу голос належав Кавахарі, але у глибинах бетатанатину навіть ненависть здавалася відстороненою, і мені, щоб її відчути, довелося нагадати собі про неї. Передусім я оцінював швидкість, із якою Ортеґу ідентифікували за голосом. — Це трохи неочікувано. У вас є якийсь ордер? Наші ліцензії, здається, в порядку.

Ортеґа звела брову, дивлячись на мене. Ідентифікація за голосом вразила і її. Вона прокашлялася.

— Проблема не в ліцензіях. Ми шукаємо втікача. Якщо ви почнете вимагати ордерів, мені, можливо, доведеться вирішити, що у вас нечисте сумління.

— Не погрожуйте мені, лейтенантко, — холодно відповіла Кавахара. — Ви хоч знаєте, з ким розмовляєте?

— Як я розумію, з Рейлін Кавахарою, — запала мертвотна тиша, і Ортеґа переможно вдарила рукою по стелі й повернулася до мене з широкою усмішкою. Її шпилька досягла цілі. Я відчув, як кутики мого рота піднялися: я ледь відчутно звеселився.

— Можливо, вам краще назвати мені ім’я цього втікача, лейтенантко, — Кавахарин голос став спокійним, як обличчя порожнього синтетичного чохла.

— Його звати Такеші Ковач, — промовила Ортеґа, ще раз усміхнувшись мені на весь рот. — Але він наразі зачохлений у тіло колишнього поліціянта. Я б хотіла поставити вам кілька запитань щодо ваших стосунків із цією людиною.

Ще одна тривала пауза, і я зрозумів, що приманка спрацює. Я створював її численні шари ретельно, як найвитонченіший обман посланця. Кавахара майже точно знала про стосунки Ортеґи та Райкера і, напевно, могла здогадатися про зв’язок Ортеґи з новим мешканцем чохла її коханого. Вона повірить у збентеження Ортеґи через моє зникнення. Вона повірить, що Ортеґа без дозволу наближається до «Голови у хмарах». Зважаючи на те, що Кавахара та Міріам Банкрофт теоретично спілкуються, вона вважатиме, що знає, де я є, і не сумніватиметься, що має перевагу перед Ортеґою.

Але ще важливішим було те, що вона захоче знати, звідки поліціянтам Бей-Сіті відомо, що вона перебуває на борту «Голови у хмарах». А позаяк їм, цілком імовірно, вдалося чи то напряму, чи то опосередковано дізнатися про це від Такеші Ковача, їй захочеться знати, звідки це знав він. Їй захочеться знати, як багато він знає і як багато розповів поліції.

Їй захочеться поговорити з Ортеґою.

Я закріпив наручні застібки стелс-костюма й зачекав. Ми завершили третє коло довкруж «Голови у хмарах».

— Давайте вже заходьте на борт, — нарешті сказала Кавахара. — Біля посадкового маяка правого борту. Заходьте за ним усередину, а тоді вам дадуть код.

«Лок-Міт» був оснащений задньою вихідною трубою, меншою цивільною версією пуско-скидальної установки, що у військових моделях призначалася для розумних бомб або дронів стеження. Доступ до труби здійснювали через підлогу головної каюти, і я, покрутившись, заліз у неї разом зі стелс-костюмом, грав-тримачем і різноманітним озброєнням. Ми відрепетирували це три чи чотири рази на землі, але тепер, коли транспорт наближався до «Голови у хмарах», цей процес раптом почав видаватися довгим і складним. Врешті-решт я остаточно пропхав усередину грав-тримач, і Ортеґа стукнула по шолому костюма, а тоді різко опустила люк і поховала мене у темряві.

Три секунди по тому труба розкрилася й виплюнула мене задом наперед у нічне небо.

Я відчув радість, яка неясно згадувалася мені і яку цей чохол не міг пригадати на клітинному рівні. Із тісноти труби