Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

І знову, чорти б узяли. Здавалося, що клопотів я і так маю по горло. Та як отримаєш чашу гірку, то пий її до дна. Певно, це духовний аналог складних відсотків[51].

У дальньому кутку саду біля фонтана вешталося кілька лайдаків. А ще двоє охоронців блукали кущами край стежини. Вони помітили, що я наближаюся, перекинулися кількома словами, а тоді поглянули в інший бік. Обережні.

Я повернувся менш ніж тиждень тому. Більшість проблем досі не розв'язано. Двір Амбера повнився підозрами та неспокоєм. А тепер і це: смерть, яка ще більше ускладнить нетривке й нещасливе допрестольне панування Корвіна І — моє панування.

Настав час зробити те, що варто було впорядкувати негайно. Але від самісінького почину знайшлося так багато проблем, які потребували втручання. Не те щоб я дрімав, споглядаючи таку дійсність. Я встановив пріоритети та діяв відповідно до них. І все ж, тепер...

Перетнувши сад, я вийшов із тіні під скісні сонячні промені. Піднявся широкими крученими сходами. Охоронець виструнчився, щойно я зайшов до палацу. Рушивши до задніх сходів, я піднявся на другий поверх. Потім на третій.

Праворуч мій брат Рендом вийшов зі своїх покоїв у коридор.

— Корвіне! — вигукнув він, розглядаючи моє обличчя. — Що трапилось? Я побачив тебе з балкона і...

— Усередині, — жестом я вказав йому напрямок. — Проведемо особисту нараду. Просто зараз.

Він завагався, розглядаючи мою ношу.

— Ходімо за дві кімнати звідси, — мовив Рендом. — Гаразд? Тут Віалла.

— Звісно.

Він повів мене і відчинив двері. Я зайшов до маленької вітальні й, відшукавши потрібну місцину, кинув туди тіло.

Рендом витріщався на згорток.

— І що ж мені з цим робити? — запитав він.

— Розпакувати подаруночки, — відказав я. — І поглянути.

Він став навколішки і розв'язав плащ. А тоді згорнув його назад.

— Він мертвіший за мертвого, — зауважив брат. — У чому проблема?

— Ти не надто ретельно роздивився, — відповів на те я. — Підніми його повіки. Розкрий рота й поглянь на зуби. Намацай відростки на тильному боці долонь. Перерахуй суглоби пальців. А тоді сам поясни мені, у чому проблема.

Рендом заходився виконувати сказане. Щойно він поглянув на руки, як завмер і кивнув.

— Гаразд, — мовив він. — Я пригадую.

— Пригадуй уголос.

— Це трапилося в будинку Флори...

— Саме тоді я вперше побачив когось такого, — зауважив я. — Однак вони переслідували тебе. Я так і не збагнув, чому.

— Саме так, — відповів брат. — Ніколи не випадала нагода розповісти тобі про це. Давненько ми не бачилися. Дивно... Звідкіля він узявся?

Я завагався: чи варто витягнути з нього його історію, чи ж розповісти свою? Вирішив розпочати зі своєї, адже вона нагальніша і, як уже на те, моя.

Зітхнувши, я вмостився на стілець.

— Ми щойно втратили ще одного брата, — почав я. — Каїн мертвий. Я дістався туди запізно. Ця почвара — істота — вбила його. З очевидних причин я хотів захопити її живою. Але вона сама лізла в бійку. У мене не було вибору.

Він тихо присвиснув, а тоді сів на стілець навпроти мене.

— Розумію, — ледь не пошепки мовив він.

Я розглядав братове обличчя. Чи ж не ховалося в кутиках його очей відлуння осміху, ладне проявитися щомиті, якщо тільки я теж усміхнуся? Цілком імовірно.

— Ні, — категорично відказав я. — Інакше я б улаштував усе так, щоб лишалося значно менше сумнівів щодо моєї непричетності. Я розповідаю, що трапилося насправді.

— Гаразд, — погодився Рендом. — Де Каїн?

— Під шаром дернини край Гаю Єдинорога.

— Це місце видається підозрілим, — зауважив він. — Або видаватиметься. Для інших.

Я кивнув.

— Знаю. І все ж мені потрібно було сховати тіло та ненадовго вкрити його. Не міг же я просто принести його назад і відбиватися від запитань. Не тоді, коли на мене чекала важлива інформація у твоїй голові.

— Гаразд, — сказав брат. — Не знаю, наскільки вона є важливою, але я тобі все розповім. Тільки не залишай мене у підвішеному стані, гаразд? Як це трапилося?

— Усе відбулося одразу по обіді, — почав я. — Ми з Джерардом їли у гавані. Потім Бенедикт через Козир забрав мене на корабель. Тоді я повернувся у свої покої, де знайшов записку, яку, очевидно, підкинули під двері. Йшлося про особисту зустріч, після полудня, в Гаю Єдинорога. Підписано — «Каїн».

— Та записка досі в тебе?

— Так, — я витягнув з кишені папірець і простягнув його братові. — Ось.

Він оглянув аркуш і похитав головою.

— Не знаю, — мовив Рендом. — Можливо, це його почерк — якщо він поспішав — але гадаю, що все ж таки ні.

Я знизав плечима. Забравши записку, згорнув її і заховав.

— У будь-якому разі я намагався достукатися до нього через Козир, щоб марно не їхати. Однак він не відповідав. Я подумав, що це він так зберігає в таємниці місце свого перебування, раз усе настільки важливо. Тож я скочив на коня і рушив у дорогу.

— Чи казав ти хоч комусь, куди прямуєш?

— Жодній душі. Я вирішив дати коневі змогу розім'ятися, тому мчав швидко. Не бачив, як усе трапилося, але щойно зайшовши у гай, знайшов його тіло. Каїнові перерізали горло, а в чагарниках неподалік щось метушилось. Я наздогнав того типа, перехопив його, побився і змушений був порішити його. Доки це все відбувалося, ми не вступали у розмову.

— Ти певен, що натрапив саме на такого типа?

— Певен настільки, наскільки це взагалі було можливо за цих обставин. Його слід вів до Каїна. На одязі виблискувала свіжа кров.

— Може, то його власна.

— Поглянь іще раз. Жодних поранень. Я зламав йому шию. Звісно ж, я пригадав, коли вже бачив схожого на нього, тому приніс мерця прямісінько до тебе. І перш ніж ти мені про нього розкажеш, додам маленьку заувагу, — я витягнув другу записку і передав її Рендому. — Почвара зберігала її при собі. Гадаю, витягла її в Каїна.

Рендом прочитав, кивнув, а тоді віддав аркушик назад.

— Від тебе — Каїну. З проханням про зустріч. Так, розумію. Нічого й