Читати книгу - "Хибні мрії, Ліана Меко"

Кіра жадала дій. І її дії дуже скоро мали ефект. У Матвія вже за тиждень були всі необхідні ліки та неінвазивний апарат для вимірювання рівня цукру. Він швидко приходив у норму. Бабуся мало не танцювала від радості.

У будинку творчості за кілька тижнів мав відбутися великий концерт. Діти мали грати на музичних інструментах, люб'язно наданих чиновниками з міської ради.

Цими ж чиновниками було поставлено й нове обладнання до медблоку дитячого будинку.

Ними ж були запрошені представники телебачення для висвітлення цього великодушного жесту.

Щось відбувалося. Щось невловимо змінювалося навколо неї. Її зусилля запустили якийсь механізм. Так, вона діяла, і це мало ефект, але щось змінювалося і там, де вона зовсім не мала впливу.

На розрахунковий рахунок благодійного фонду впевнено капали непогані суми. Телевізійники, вражені відвідуванням дитячого будинку, самі запропонували знімати їхній концерт.

Щось змінювалося щодня.

В один із таких днів несподівано зателефонував Андрій і запропонував розширити діяльність та доповнити їх сайт новою опцією: перекласти його на англійську мову і тим самим вивести його на міжнародний рівень. Дати вікно іноземним парам, щоб ті могли розглядати можливість усиновлення дітей з України. Він брав технічну частину, а Кіра почала докладно вивчати юридичну.

Андрій сам це запропонував, дивлячись на те, як швидко розвивається її фонд. Сказав, що хоче взяти участь, допомогти дітям абсолютно безоплатно. Але голос у нього був такий сумний.

Він сумував за нею. Він досі її любив.

Та тільки Кіру чомусь це більше не чіпало. І ось це було по-справжньому дивно.

Вона завжди була емпатичною, співчутливою. Чужий сум завжди змушував її сумувати. Але не тепер. Тепер вона ніби очерствіла. Виростила товстий шар шкіри. Звела навколо себе стіну з байдужості. Зодягнула серце, а точніше, ті залишки, що від його залишилося, в залізну броню.

Можливо, їй просто бракувало сил на співчуття, їй вистачало і власного болю, щоб дбати ще й про чужий.

Кіра щосили намагалася заповнити кожну секунду вільного часу.

Вона відчайдушно намагалася зайнятістю та турботами заповнити ту порожнечу, що залишилася у грудях, після її повернення зі столиці.

Кіра намагалася не думати, не згадувати. Але рана в її грудях була надто великою і свіжою. Особливо сильно вона боліла вечорами, коли справи минаючого дня, завершувалися, і дівчина була надана сама собі. Коли думки і спогади зупинити було неможливо.

Її мучили думки про те, що все могло бути інакше. Що можливо вона зробила щось неправильно. Але ці думки швидко змінювала злість на хлопця, що віддав перевагу своїй примарній мрії. Злість змінювалася образою. Образа поступалася місцем жалю до себе. І так по колу. Щовечора.

Щоночі уві сні одна й та сама людина.

Все повторювалося знову і знову.

А вранці це знову була та сама Кіра. Зібрана, впевнена у собі, енергійна та діяльна.

Вона повернулася до тренувань і почала займатися ще більш старанно.

Все було так само, як і раніше. Нічого тут не нагадувало про Ігоря, ніхто про нього не питав і не згадував. Він був одинаком, у нього не було тут друзів. Окрім хіба що тренера. Але й той запитав про Ігоря лише одного разу. У те перше тренування після її повернення.

Перед тренуванням Михайло Андрійович покликав її до себе, окинув стурбованим поглядом і спитав:

- Нова зачіска? - поставив несподіване запитання і подивився так насторожено, ніби вона не волосся втратила, а як мінімум руки. Тренер дочекався її кивка і якось дуже обережно спитав. - Як ти?

- Я в порядку, Михайле Андрійовичу. – відповіла Кіра.

- А як… Як Ігор? - Чомусь запнувшись, запитав тренер.

Ім'я боляче різануло слух, Кіра скривилася, відчуваючи гостре бажання заткнути вуха, ніколи більше не чути його імені, ніколи не згадувати і ніколи про нього не говорити. Але Михайло Андрійович чекав. Він явно переживав про хлопця. Про хлопця, який зрадив і його очікування, теж. Тому Кіра, стиснувши щелепу, відповіла:

- З ним теж все добре. Живий-здоровий.

Тренер на секунду завис, а потім кивнув і розпочав тренування.

І після цього вони не поверталися до цієї розмови. Ніколи. Більше ім'я Ігоря не звучало у стінах цього залу.

Життя входило у свої русла. Кіра жила так само, як раніше.

Так, ніби Ігоря не було в її житті весь останній рік.

Єдиною зміною, єдиним проявом слабкості, що вона дозволила собі, стало обрізане в коротку, майже хлопчачу стрижку волосся.

Безглуздо, так. Але Кіра більше не могла дивитися на свої довгі пасма з колишнім коханням. Не хотіла дбати про них. І абсурдна нав'язлива думка, про те, що разом із волоссям вона втратить хоч частину спогадів, якось з надією штовхнула її до перукарні.

Безглуздо. Дуже нерозумно.

Це, звичайно, не допомогло. Довгі, шовковисті пасма залишилися лежати на підлозі. З дзеркала на Кіру тепер дивилася дівчинка-хлопчик з величезними очима, які теперь здавалися ще більшими. А в грудях боліло так само сильно. Спогади не згасли ні на йоту. І варто було лише заплющити очі і вигукнути до образу чорноокого хлопця, як він одразу з'являвся перед очима. Усміхався їй, дивився з обожненням, тягнув до неї руки, бажаючи торкнутися волосся.