Читати книгу - "Екстремофіл, Алан Кервін"

За годину після вибуху біля лікарні була чи не половина мешканців міста. Інформація про те, що вибух стався в палаті й загинула донька капітана, ширилася натовпом дуже швидко, як і те, що це могло статися через розгерметизацію аразану в чіпі внаслідок реанімаційних заходів. Члени церкви стишено всім про це повідомляли як віродостойну інформацію. Багато містян бачили, що на похороні батька Марті стало зле, тому почуте ні в кого не викликало сумніву. Навіть у Єви, яка з невдоволеним виразом обличчя стояла на сходах біля центрально входу і слухала, як її підлеглі опитують персонал.

Аян і Боб також прийшли подивитися, що сталося.

— Лідія не з вами? — запитав Мілан, коли вони підійшли до нього й Тео.

— Збиралася, але до неї приїхав якийсь молодик, і вона лишилася з ним, а ми поїхали сюди, — пояснив Аян.

— Мабуть, Пол, — припустив Мілан і озирнувся, бо на сходах біля лікарні почулося жіноче завивання. — Схоже, він її привіз.

— Пол? Це той шмаркач, що вчився з Мартою в школі? Не впізнав, — гмикнув Боб, поглянувши на Аяна.

— Я теж його не впізнав. Піду до Лідії, — сказав Аян і впевненим кроком пішов до будівлі.

Лідія ридала, заламувала руки, і її горе виглядало дуже щиро. Дивлячись у небо, жінка лила сльози й запитувала, чому донька вирішила приєднатися до батька. Для всіх присутніх контекст цих фраз був зрозумілим, адже і Денис, і Марта померли, тому ті, хто стояв поруч, співчутливо її обіймали й заспокоювали, а Тео, споглядаючи все це здаля, не міг відігнати від себе думку, що Лідія ридає за втраченим шансом виїхати за Хребет і жити ситим життям під крилом у Пола.

Вгорі промайнула сяюча сфера, що стурбувало містян.

— Їх тут ще не вистачало, — невдоволено пробурчав Боб.

— Гадаю, це не тетраедри, а наша Лялечка, — сказав Тео. — Я відійду, мені потрібно з нею поговорити

— Лялечка? — перепитав Боб, дивлячись на сферу. — Відколи це вона вміє літати?

— Відколи частково себе модернізувала, — посміхнувся Мілан. — Досі не віриться, що універсальний армійський кіборг на нашій стороні.

Тео поспішив до площі, дорогою його наздогнала куля. Стишений синтетичний голос Лялечки сказав завернути до провулка. Як тільки він повернув за ріг, вона його підібрала.

— Марти в палаті не було, — повідомив їй Тео, коли вона охопила його за талію і підтягнула до себе, щоб не впав. — Це все — прикриття для її вивезення. Чергова імітація.

— Але твоє хвилювання було справжнім, — констатувала кіборг.

— Справжнім, — погодився він. — Я знав, що її хочуть вивезти, але не знав як саме. Єва так просто її б не відпустила, але вибух...

— Церковники вміють влаштовувати вистави, і це мене в них насторожує.

Лялечка саме залетіла на задній двір церкви «Семи див» і почала знижуватися, коли Тео запитав:

— А на скільки ще вистачить заряду в цій платформі?

— А скільки тобі треба?

— Чи вистачить злітати до атомної станції й назад?

— Можна підзарядитися в Дельті на очисних. А для чого тобі станція?

— Хочу забрати звідти тіло Агнешки і сховати. Чомусь мені здається, що краще їй не потрапляти до рук церковників.

— Сховати можна, але що ти робитимеш із тілом далі?

— Гадаю, її можна буде спробувати оживити, зануривши у воду. Якщо у неї такий же вірус, як і в мене, то вона не померла, у неї просто екстремальне зневоднення.

— Просто, — повторила Лялечка. — І коли ти хочеш її занурювати?

— Коли закінчимо з полями. Ти допоможеш мені? — він озирнувся на неї.

Лялечка мовчала, блимаючи різнобарвними вогниками. Кілька секунд вони нерухомо повисіли над задній двором церкви, а потім розвернулися й полетіли до Дельти.

Попри втому від нічних мандрів, почувався Тео досить бадьоро. Вмостившись біля вікна, він зацікавлено розглядав суходіл, над яким пролітало малогабаритне вантажне судно церкви «Семи див». Внизу спочатку були гори, а потім пісок різних кольорів і відтінків, у якому де-не-де стирчали іржаві металеві конструкції колишніх кораблів і літаків — відголоси минулих воєн.

— Над чим ми летимо? — запитав він у Мілана, який куняв поруч.

— Чорне море, — відповів той, поправивши маску для сну.

— О... — Тео притулився до скла чолом. — Моя бабуся народилася на його узбережжі, в Одесі. Вона була ще дитиною, коли почалася війна. Мама вивезла її до Європи, і так вони там і лишилася, бо прабабуся знову вийшла заміж.

— То ти майже місцевий? — посміхнувся Мілан.

— Майже, — Тео озирнувся на Лялечку, яка в кінці вантажного відсіку про щось розмовляла із Зоряном. Над їхніми головами червоніла емблема церкви «Семи див». — А що значить ця ваша квітка?

— А на що схоже?

— Ну... — він замислився.

— Добре, не суши голову. Квітка утворена знаком біологічної небезпеки і знаком екстремофілів, тобто, як вважається, безпеки. Якщо їх накласти одне на одне, то вийде ця сама квітка.

— А оті сім білих цяток?

— Перлини? Сім див, які найчастіше згадуються в людських релігіях: зцілення, керування погодою, дар пророцтва, множення їжі, перетворення однієї речовини на іншу, здатність непоміченими ходити серед ворогів і... воскресіння. Власне, майже все те, що екстремофіли можуть робити.

— Крім керування погодою.

— Поки що, — вишкірився Мілан.

— Поки що? Я гадав, що ви хочете знищити антенні поля.

— Мій батько хоче їх знищити, а мама — захопити.

— І чию позицію підтримуєш ти?

— Обидва варіанти мають як позитивні, так і негативні сторони. Якщо захопити, то потім можна буде використовувати їх проти Ради, а якщо знищити, то якийсь проміжок часу керувати погодою не зможе ніхто.

— Краще не керувати: природа вміє зберігати баланс, не треба їй заважати, — Тео знову відвернувся до вікна.

— Але мати таку можливість не завадить, хіба ні? — запитав Мілан, піднявши край маски для сну й поглянувши на Тео.