Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

або дев'ять роаноків за свої послуги і ні на що иньше не погоджувалася, бо саме таку ціну за її тіло звикли платити иньші коханці, адже вона королиця. Я одрік їй, що не маю при собі дикунських грошей, як і не маю жадної можливості роздобути їх, але якщо вона дозволить мені угонобити мою хіть, то я пришлю їй з Джеймставна цілого фунта стерлінгів — монету, якої у Лондоні вистарчить на те, щоби купити собі чортів тузінь хвойд. Але королиця і чути не схотіла про мого фунта стерлінгів і, повернувшись на живіт, так бзднула, що це зробило б честь і самій королеві Єлизаветі. Я заявив, що Кап Джона Сміта так легко не одвадити, і коли на теє вона одповіла у притаманний їй спосіб, я поклав собі хай там що, а таки вволити, незважаючи на неї, своє бажанє. Межи практичних французів ходить така примовля, що коли нема змоги їсти дроздів, то тогді, либонь, тра' вдовольнятися вороною. Отож я вже більше не зволікав і одразу ж приневолив королицю до того гріха, за який наш Господь наслав на Міста Рівнини дощ з вогню…

Справувавшись, я одсунувся, очікуючи, що королиця гукне своїх охоронців, аби вони вхопили мене, що, як я гадав, вона не забариться зробити. Якусь хвилю вона лежала на долівці, одхекуючись, а коли нарешті перевела дух, то зняла зі своєї шиї десяток низок вомпомпегів і подарувала мені. Потім вона ознаймила, що сеї ночі вона налюбилася вдосталь, так що в неї болітиме аж до молодого місяця. Отак сказавши, вона чи то зомліла, чи то запала в якийсь сон, і я залишив її, перейшовши до другого покою, аби цабанити Берлінґейма за те, що йому забракло фантазії. Він се сприйняв, не приховуючи свойого дрантивого настрою, що було очікувано, бо я знову взяв гору над ним.

Спав я довго, і був уже день, коли я прокинувся і знайшов Гіктопіка, що сидів у свойму королівському фотелі в гурті своїх заступників-ватажків. Він наказав їм, покіль я спав, поводитися тихо, і побачивши, що я вже встав, вийшов наперед та обійняв мене, ознаймивши, що я буду другою після нього людиною в сьому місті і я можу взяти собі в жони найгарнішу дикунку з його племені, бо я потрапив відновити мир межи його людьми. Я поцікавився: Як се могло ся стати? — і він дав відповідь. Королиця на світанку прийшла до нього і попрохала вибачити її за невірність, і присяглася, що я її так вгонобив, що однині вона ніколи більше не відлучатиметься од королівського ложа. От тілько він боїться, мовив він, що її рішучости надовго не вистарчить; то вже напевне завдяки якійсь моїй неймовірній чоловічій моці я потрапив догодити їй, а я збираюся залишити се місто сьогодні.

Почувши се, я одвів його набік і, зоставшись із ним сам на сам, повідав йому, якого простого способу я зажив, запевнивши його, що й він так само, як і я, може се зробити. Бо така вже мала була калюжка, що будь-яке жабеня там здаватиметься великим. Гіктопік нігди не чував про такий обичай (якого я навчився у скурвих арабів) і слухав мене з почудуванєм. Але знати — то не вміти, тож йому нічого не залишалося, як спробувати сю науку самому, і він прудко вийшов із приміщення.

Поки він ото так ходив мизкатися і був відсутній, я зібрав докупи своїх братчиків і наказав їм лаштувати судно в путь, бо мав намір відплисти того ж таки дня, щоби продовжити наші розвідини. Вони одразу і вирушили, усі, опріч Берлінґейма, що тинявся берегом, кóпаючи камінці; і ми вже були майже готові відплисти, коли Гіктопік вийшов зі своєї хижі. Він знову обійняв мене, сього разу ще палкіше, та став благати мене залишитися в його місті назавжди яко принц і його спадкоємець. Адже його мизканє так укоськало королицю, сказав він, що вона три дні не вставатиме з ліжка і матиме закреп із тиждень. Але я одкинувся його пропозиції, сказавши, що маю справи в иньших місцях, які потребують мойого втручання. По довгій розмові він зрештою таки поступився, дозволив мені плисти далі, обмисливши мене і моїх братчиків усілякими дикунськими гостинцями і давши їства й води, абисьмо мали того подостатком на кораблі.

Отак-от нарешті ми знову розіпнули вітрила і відплили, верстаючи путь у відкрите море і прямуючи до того, що чекало на нас попереду. Мені не дуже-то й хотілося вирушати, і я б радо затримався на якийсь час, бо ж Гіктопік розповів мені про свій намір відправитися до міста Дебедевона, свойого брата, і там своїм плужком зорати Дебедевонову королицю у спосіб, якого він навчився, аби назавжди посіяти неспокій у душі брата. Тогді як учинивши се, він, Гіктопік, сам стане Королем-Сміхуном аккомаків. А воно, присяй-бо, варте того, щоби на се подивитися. Але милість короля — то непевний дар, її легко виявляють і так само легко од неї одрікаються, тож я міркував собі так, що буде розважливіше, якщо я вчасно поїду, ущедрений його ласками, аніж, зволікаючи, наражатися на те, що гостинність аккомаків може вичерпатися…

На цьому місці й закінчувалася ця повість, або ж той уривок, що приніс на корабель Міч. Ебенезер знову його прочитав, а потім прочитав і втретє, сподіваючись натрапити на щось, що могло б пов'язати Генрі Берлінґейма та його безталанного тезку з цієї історії. Однак усе вказувало на те, що непримиренний противник капітана Джона Сміта, який, як сподівався Генрі, виявиться його предком, був не тільки бездітний, але й нежонатий, а на його майбутнє в товаристві дослідників не варто було покладати якихось сподівань. Зітхнувши, Лауреат зібрав докупи сторінки «Діярія» та сховав їх під своєю постіллю з подертих вітрил, де їх навряд чи хтось би знайшов. Потім він загасив ліхтар і деякий час посидів отак у темряві. Виразні звуки ґвалту, що долинали крізь бак шлюпа, викликали в його уяві картини, достатньо яскраві, щоб змусити здригнутися. Вкупі з історією зі скрипту — яка стала для нього таким же одкровенням, як і для Гіктопіка — вони хоч-не-хоч, а таки примусили його думки плисти в одному напрямку, і небавом він відчув фізичний потяг. Відверто кажучи, він не міг стверджувати, що до жалю, який він відчував до дівчат «Кіпріотки», не домішувалося чогось іще, або ж що насильство, вчинене над