Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Клуб невиправних оптимістів 📚 - Українською

Читати книгу - "Клуб невиправних оптимістів"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Клуб невиправних оптимістів" автора Жан-Мішель Генасія. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 123 124 125 ... 158
Перейти на сторінку:
про тебе.

Моя наполегливість, здавалось, її розгубила. Вона поклала шматочок цукру до чашки.

— Я хочу, щоб ми залишилися друзями. Тільки друзями. Нічого більше. Згоден?

— Підозрюю, я не можу відповісти «ні»?.. Чи можу я поставити тобі незручне запитання?

— Спробуй.

— Ви «чорноногі»?

— Репатріювалися 62-го.

— Я зрозумів, хто ви, почувши твого брата. Як сталося, що в тебе немає акценту?

— Бо я не хочу, щоб був. Можу я попросити тебе про щось важливе?

— Давай.

— Я б хотіла, щоб ти пообіцяв мені більше ніколи не читати на ходу.

— Звісно. Якщо ти пообіцяєш те саме.

Це була перша наша обіцянка. І остання. Можливо, вона врятувала нам життя.

8

«Фоторама» була зачиненою. На дверях висіла табличка: «Ми працюємо для вас. Дзвоніть довго й майте терпіння». Я дзвонив п’ять хвилин. З’явився Саша в білому халаті. Помітив мене крізь шибку, скорчив невдоволену гримасу.

— Мішелю, у мене страх як багато роботи. Ви мене відриваєте! — процідив він крізь прочинені двері.

— Саша, прошу вас. Це серйозно.

— Ви захворіли?

— Мені потрібна ваша думка. Це важливо.

— На вечір я маю видрукувати триста фото. Приходьте іншим разом.

— Благаю, Саша, це стосується ФБР… чи ЦРУ.

Він насупив брови й кинув на мене прищурений, мов у кота, погляд. Глянув праворуч, потім ліворуч уздовж вулиці Сен-Сюльпіс.

— З чого ви взяли, що я зможу просвітити вас на цю тему?

— Я сказав собі: у Саші буде якась ідея. Якщо вам нічого не відомо, я піду до Клубу. Там мені точно хтось допоможе.

Він кивнув мені увійти. Неохоче. Зачинив двері й повернув табличку. Я пішов за ним до лабораторії у затильній кімнаті. Він запнув штори, вимкнув світло та став далі друкувати фото в померанцевій тіняві.

— Я вас слухаю.

Я переповів наш із Каміллою діалог і сказане нею про смерть Хемінгуея. Саша не прокоментував. Він і далі працював, рухи й далі були вивірені. Клав по три аркуші у ванночку з проявником. Виймав їх пінцетом. Чекав, доки проявиться зображення. За дві хвилини перекладав аркуші у стоп-ванну, потім, уже іншим пінцетом, — у фіксувальний бачок. За кількадесят секунд занурював їх у промивальний бак і починав усе знову.

— Мій милий Мішелю, якщо вам невідома причина нападу, раптової чи незрозумілої смерті, неочікуваного заколоту або доброї половини паскудств, скоєних на цій планеті, можете бути певним, що це творіння рук ФБР і ЦРУ.

— Це неможливо. Не п’ятдесят відсотків!

— Не будемо торгуватися. Бувають хороші й погані роки. Не переймайтесь, друга половина за КДБ. А щодо бідного Хемінгуея, боюсь, що він таки пустив собі кулю в чоло. Не те щоб вони не хотіли. Просто на цей раз вони невинуваті.

— Чому ж тоді вона так сказала?

Саша витяг аркуші з води, струсив їх та підвісив на прищепки до високо натягнутого шнура.

— Бо це логічне й переконливе пояснення суперечливим і тривожним фактам. На кшталт нашої недовіри смерті. Ми щоразу важко її переносимо. Факт неприродного сконання нас втішає. Можна зносити що завгодно, з рішучим виглядом, без ризику дорікань. Змови та конспірації привабливіші за реальність. Берж’є і Повель непомітно нажили на цьому капітал. Вона цим захоплюється — їй по віку.

— Я вам вдячний, Сашо. Облишу вас у спокої.

— Що вас тривожить, Мішелю?

— Я й так набрид вам своїми історіями.

— Не перебільшуйте. І все ж, любити «Ранок магів» не ганебно. Їй хочеться мріяти та втекти від буденності.

— Ваша правда. Її улюблений автор — Артюр Рембо.

— Мішелю, порозмисліть над усім, що вона сказала. Вона любить не Рембо, а поета. Не поезію, а бунтарство. Втечу. Станьте ідеалістом і бунтівником — вона погляне на вас з іншого боку. Таке часто буває з молодими мрійницями. Скористайтеся цим, згодом вони змінюються. Одного чудового дня їм захочеться дітей, дім, чоловіка, відпустки на морі й електропобутової техніки. А це вбиває поезію.

— Як же мені бути? Я ніколи не писав віршів. Я дійсно злегка бунтар, проте це не особливо помітно.

— Я подумаю. Ви теж спробуйте.

9

Отак і зароджуються покликання. Я переконаний, що біографи Рембо помиляються щодо природи його генія. Припускаю, він містив таїну. Молода дівчина з вищого класу Шарлевіля, яку він зустрічав на недільній месі у Сен-Ремі та з якою не наважувався заговорити, але хотів вразити її, підкидаючи до молитовника свої поеми. Ця дурепа знизувала плечима, зіжмакувала всіяний витонченим похилим почерком аркуш в кульку. Я намагався писати александрійським віршем. Поезія — це складно. Побутує думка, що її навіює споглядання нічного світила на березі невгамовного океану: коли погляд у небі, вірші спадають мимовільно. Свого роду бурхливий потік, що несе хміль слів і перероджує їх в алегорії та почуття. Де там! Немає нічого менш природного. Доводиться гарувати, мов столяр із рубанком над дерев’яним бруском. Упрівши і настраждавшись аж до світанку, породжуєш якихось чотири безбарвних рядочки. Я сидів на банкетці «Бальто» і переводив папір. Переводив — то образно кажучи, бо натхнення не тішило мене своєю присутністю. Я годинами сидів навпроти чистого аркуша, на якому написав: «Поема № 1». У мене було два перших рядки. Вона починалася так:

Сьогодні гарна погода —

Дарує сонце світло і згоду…

Я застряг: …світло… згода… Окрім цієї рими, що здалась мені гарною, я не знав, що ще робить сонце. Думав, у небі могло би бути пасмо хмаринок, а ще легкий вітерець. Я спинився. Скидається на метеопрогноз. Я відкинув хмаринки й теплий вітер. Небо спорожніло. Рембо може спати спокійно. «Бальто» не найзатишніше місце для написання поезії. Мене постійно відвертали друзі, які підходили потиснути руку, спитати, як справи та чи наважуся я на партію в кікер або шахи. Я вдавав не на жарт заклопотану людину.

— Вельми вдячний, однак не сьогодні.

Я мав щастя спостерігати беззмінний спектакль Павла Цибульки, що виявляв симптоми рукописної логореї[180] та своєю монументальною працею окупував три столи. Відколи я відвідую Клуб, другу половину дня він проводить у «Бальто». Надвечір він ішов на нічне чергування в елітному готелі, де цінували його витончені манери й талант поліглота. Над цією титанічною працею він потів уже чимало років. Попри утруднення, непередбачувані обставини й удари долі, він і далі виконує свою місію, не зважаючи на загальну байдужість.

— То такий жереб виняткових особистостей, які зберігають у собі щось, що ллється через край, що треба довести до кінця, що навіки увійдуть в історію роду людського, — пояснив мені Павло, як я одного разу поцікавився,

1 ... 123 124 125 ... 158
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Клуб невиправних оптимістів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Клуб невиправних оптимістів"