Читати книгу - "Засліплення"

тримався руками за край столу. Він знав, що примара стоїть позад нього. Нестерпне бажання обернутись і подивитися, чи вона ще там, він подолав. Йому здавалося, що розважливіше буде відповідати на запитання. Щоб не дратувати слідчого — адже це був слідчий, — Кін терпів його запитання. Щодо нього, то картину вбивства він охочіше змалював би в звичайній розповіді. Діалоги Кін ненавидів; свої міркування він звик викладати в просторих статтях. Та він розумів, що в кожного фахівця методи свої, тому й скорився. В душі Кін сподівався, що в захопливій грі запитань та відповідей він ще раз переживе Терезину смерть так глибоко, що та примара розвіється сама собою. Перед цим слідчим він спробує зараз якомога довше не втрачати терпцю й доведе йому, що Тереза таки повинна була загинути. Коли вже буде готовий докладний протокол і зникнуть будь-які сумніви щодо його співучасти, коли йому наведуть переконливі докази її смерти, аж тоді, в жодному разі не раніше, він дозволить собі обернутись і посміятися з порожнього місця там, позаду, де вона щойно стояла. Вона, безперечно, стоїть і тепер, там, трохи далі, казав він собі, відчуваючи її нутром. Що дужче впинався він пальцями в стіл, то далі відступала вона перед його очима. Тільки ззаду вона могла щомиті доторкнутися до нього. Кін покладав надії на знімок кістяка, якого знайшли. Самі сторожеві свідчення він вважав недостатніми. Люди можуть і збрехати. Собаки, на жаль, не розмовляють. Найнадійнішим свідком був би різників собака, який пошматував її спідницю на дрібнесенькі клаптики, а тоді зжер.

Однак чоловік, який посідав пост коменданта, простим кивком голови вдовольнитися не міг.

— Відповідайте «так» або «ні»! — наказав він — Я повторю запитання ще раз.

— Так, — сказав Кін.

— Зачекайте, я ще не повторив! Ви впізнаєте цей одяг?

— Так. — Він гадав, що йдеться про одяг покійної, і навіть не глянув у той бік.

— Ви визнаєте, що це одяг ваш?

— Ні, її.

Комендант розгадав його завиграшки. Щоб відхреститися від грошей та фальшивих паперів, які знайшли в його одязі, цей неприторенний негідник добалакався до того, що стверджує, нібито одяг належить отій обікраденій жінці. Комендант тримався спокійно, хоч і власноруч роздягав цю прояву й такого нахабства не бачив за всю свою багаторічну практику. Ледь усміхнувшися, він схопив штани й підняв їх над столом:

— І оці штани?

Кін їх помітив.

— Адже це чоловічі штани, — промовив він, прикро вражений тим, що ця річ із Терезою не має нічого спільного.

— Отже, ви визнаєте, що штани чоловічі.

— Авжеж.

— А чиї це штани, як ви гадаєте?

— Звідки я маю знати? Їх що, знайшли в покійної?

Останні слова комендант зумисне пустив повз вуха. Він вирішив у зав’язку покласти край казочці про вбивство й іншим таким спробам відвернути увагу й викрутитись.

— Авжеж, авжеж, цього ви не маєте знати.

Комендант притьмом дістав дзеркальце й тицьнув його Кінові під ніс — не дуже близько, а так, щоб той побачив своє обличчя майже цілком.

— Ви знаєте, хто це? — запитав він. Кожен м’яз на його обличчі напружився так, що, здавалося, ось-ось лусне.

— Це... я, — мовив затинаючись Кін і схопив себе за сорочку. — А де ж... де мої штани?

Він стояв украй спантеличений, побачивши себе в такому вигляді; на ньому не було навіть черевиків і шкарпеток.

— Ага! — врочисто вигукнув комендант. — Нате, вдягайте свої штани!

Він подав Кінові штани, чекаючи, що той викине якогось нового коника.

Кін узяв штани й поквапно вдягнув їх. Поліцейський, перше ніж сховати дзеркальце, кинув у нього погляд, від якого перед цим, щоб застати заарештованого зненацька, стримався. Він умів опанувати себе. Поводився він бездоганно. Особливо тішило його те, як легко відбував він допит. Злочинець сам натяг на себе й решту одягу. Доводити йому, чиї черевики чи шкарпетки, виявилося зайвим. Він уже зрозумів, хто перед ним, і заощаджував свою силу. Вступна частина не тривала й трьох хвилин. Спробував би ще хтось діяти так, як він, комендант. Він був такий задоволений, що залюбки поставив би на цьому крапку. Перед тим, як повернутися до роботи, комендант востаннє поглянув у дзеркальце, ображено зітхнув з приводу носа і з новим завзяттям — злодій саме накинув на себе піджака — запитав:

— То як же вас звати тепер?

— Доктор Петер Кін.

— Чом би й не так! Де працюєте?

— Я приват-учений і бібліотекар.

Комендант пригадав, що вже чув і про те, й про те. Попри свою пам’ять, таку саму коротку, як і ніс, він узяв одну з фальшивих посвідок і прочитав уголос:

— Доктор Петер Кін. Приват-учений і бібліотекар.

Новий вибрик злочинця трохи спантеличив коменданта. Той уже визнав, що одяг його, а тепер удає, нібито папери справжні. Яким же безнадійним здається йому власне становище, коли він зважується на такий безглуздий крок! У таких випадках мети нерідко блискавично досягають за допомогою несподіваного запитання.

— І скільки ж грошей ви мали, коли вийшли сьогодні — я маю на увазі, з дому, пане доктор Кін?

— Не знаю. Я своїх грошей зазвичай не лічу.

— Поки ви їх іще не маєте, певна річ, не лічите!

Комендант спостерігав, яке враження справить цей його натяк.

Навіть на посутніх допитах він давав заарештованим зрозуміти, що все про них знає, хоч поки що поводиться й чемно. Обличчя в злочинця перекривилося. Його розчарування можна було хоч до протоколу заносити. Комендант вирішив одразу завдати ще одного удару — в не менш уразливе місце винного, в його помешкання. Ніби ненароком, у задумі він спроквола поклав ліву руку на посвідку так, що затулив одну графу й усе довкола неї. Це була графа про місце проживання. Досвідчені злочинці вміють читати слова догори ногами. Так комендант приготувався завдати останнього удару. Потім він випростав руку, немовби до чогось запрошував і щось заклинав водночас, і цілком мимохідь промовив:

— Де ви провели останню ніч?

— У готелі... Як називається, не пригадую, — відповів Кін.

Комендант прийняв ліву руку й прочитав:

— Ерліхштрасе, двадцять чотири.

— Там її знайшли, — сказав Кін і з полегкістю зітхнув. Нарешті мова зайшла-таки про вбивство.

— Знайшли, кажете? Знаєте, як ми це називаємо?

— Мушу визнати, ви маєте рацію. По суті, від неї нічого не залишилось.

— По суті? Побалакаймо краще