Читати книгу - "Страви сердечні, Агата Задорожна"

І тоді я кивнула, обережно причинила за собою двері та так припустила до кухні, що ледь пил з-під каблуків не летів. Ящик ледь не заносив мене на поворотах, але дісталася кімнат з кухнею я за рекордні дві хвилини, важко дихаючи і ледь тримаючись на ногах. 

– Все готово? – задихано запитала я, обдивляючись здивовані лиця кухарок. А тоді перевела очі на стіл – де рядком вишукувалися страви – усі до однієї гарненькі та апетитні на вигляд. На віддалі стояв торт – не зібраний і єдиний неготовий – і мене охопив сором. Ледь не підвела усіх! 

– Так, паню, – Рейна стягнула з голови чепчик та присіла. – Крім ото торта – бо ви ж сказали не чіпати його.

Я кивнула. Ящик приземлився на найближчу стільницю, і я почала поволі діставати з нього частинки карамелі, надійно загорнуті у коричневий папір. 

– Відпочивайте, – сказала я, видивляючись на світло кожну деталь. А виробник таки не підвів – карамель, як я й просила і показувала, була майже прозора й дуже детальна. – Ви сьогодні дуже добре попрацювали. Дякую. 

Та ніхто не сів: варто мені було взятися за оздоблення торта, як кухарки скупчилися навколо, вдаючи, що кожна займається своїми справами. Спершу я все поглядала на них через плече, а тоді робота так захопила мене, що я й зовсім забула про чужу присутність. 

Так часто бувало й раніше, але зараз відчуття були наче особливими: руки рухалися так вільно, наче я могла будь-якої миті злетіти. 

Торт я прикрашала згори донизу: спершу причепила шоколадні шпилі до веж, тоді взялася за віконниці, кремові штори та гардини, виставила кілька шоколадних ялинок і кущів на балконах, вирізала з листка кондитерської суміші тонкі бильця. Тоді взялася за екзотичні фрукти – був тут один, що нагадував кокос, але на смак – ну зовсім як горіхи, і натерла його на сніг, припорошивши увесь замок. 

Відійшла на кілька кроків, наче в тумані, і обдивилася свою роботу. Зимовий замок був наче справжній – запорошений білим, у кучугурах та заметах, з кам’яними стінами і вишуканими вітражними вікнами. Але… однаково було відчуття, наче чогось не вистачало. 

Я обійшла його ще раз, і ще раз. 

А тоді ввімкнула вогняний камінь і поставила на нього каструльку. Обсмажила горіхи, додала цукор, перетерла все – і кухнею почав ширитися жирний, густий запах праліне. Та на цьому я не зупинилася: в іншій каструльці почала нагрівати шоколад, крапнувши в нього трохи помаранчевого барвника, а тоді приготувала марципаново-ромову начинку. 

В мене не було форми, яка дозволила б втілити мій задум з абсолютною точністю, тож довелося трохи повозитися з ножем і розпеченою ложкою. Та зрештою я відлила лапи, вирізала крила, а морда вийшла така правдоподібна, що мені було страшно різати її ножем. 

Зчіпляла фігурку я докупи, зачаївши дихання – в  будь-яку мить все могло розвалитися, зіпсувавши усю мою роботу. Але останній шматочок став на місце, і весь шоколад тримався купи – але тепер це був не просто цукор та какао, а помаранчевий дракон. 

Не такий маленький, як Аодхан, а більший – як той дракон, яким він мав колись стати. Його луска світилася від золотистої пудри та сили, а на лапах красувалися довгі кігті з білого шоколаду. 

Обережно я підняла дракона та піднесла його до замку. Помістила на одну з найбільших веж, обережно підмальовуючи деталі пензликом у розтопленому шоколаді. 

Я так захопилася, що в якусь мить мені здалося, що фігурка моргнула. А тоді… 

Коли я зробила останній штрих, пальці знову почали грітися. Я вже знала, чому це передує – магія. Ось тільки чаклувати на торт, що я робила цілий вечір, зовсім не хотілося, тож я обхопила руку в кулак та відступила на кілька кроків, намагаючись вирівняти дихання. 

Але, як і завжди, чарам всередині було начхати на мої бажання: вони виривалися тоді, коли хотіли. І зараз іскри просочилися крізь мої стиснені пальці й понеслися до копії замку, обвиваючи її чарами, нитками магії. 

– Ох!

Колективний видих усіх кухарок припав на мить, коли біле марево з магії нарешті розвіялося. Дракон, якого я примостила на головній вежі Зимового замку, підняв голову. А тоді він змахнув крилами, відліпив хвіст від кам’яної кладки і… злетів. 

Я дивилася на це, не маючи змоги навіть вдихнути, а дракон тим часом ліниво кліпнув мені оком та облетів замок. 

Він кружляв навколо нього зовсім так, як це робили ті дракони, що ми бачили з Арденом на тій нічній галявині. Ось тільки цього разу він був навіть менш справжнім – з шоколаду та ромово-марципанової начинки. Та сказати про це з одного його вигляду було неможливо: він виглядав таким справжнім, що я й не уявляла, як його можна буде їсти. 

Позаду мене почулися невпевнені перешіптування. Спершу сповнені страху, а потім – чогось іншого. І наступної миті вуха мені оглушило такими гучними оплесками, наче на кухні було не тридцять кухарок, а всі триста. 

– Це неймовірно! – вигукнула Ліліана, притискаючи руки до грудей. В очах в неї стояли сльози. 

– Чудо, просто чудо, пані! – Рейна не відставала, втираючи краєчок ока хустинкою.

Позаду почувся згодний хор, а я слабко посміхнулася. Якби я ще знала, як я це зробила – і було б взагалі чудово. Але… Я ще раз зиркнула на дракона: він не летів геть, наче прив’язаний до бісквіта і шоколаду Зимового замку. А значить, торт не був зіпсований.