Читати книгу - "Американський психопат"

— Патріку… поговори зі мною… не треба так засмучуватись, — каже Джин.

— Здається… мені час… добре подивитись… на світ, який я створив, — зі сльозами видавлюю з себе я, довіряючись їй. — Я знайшов… півграма кокаїну… у своїй шафі… вчора.

Я міцно стискаю руки, утворюючи один великий кулак, кісточки побіліли.

— І що ти з ним зробив? — питає Джин.

Я кладу одну руку на стіл. Вона бере її у свою.

— Я викинув його. Викинув його геть. Я хотів його прийняти, — зітхаю я. — Але я викинув його.

Джин ніжно стискає мою руку.

— Патріку? — каже вона і веде руку вгору, доки не торкається мого ліктя.

Коли я знаходжу в собі силу подивитись на неї, мене вражає те, наскільки вона марно, нудно фізично красива, і в мене виникає питання: «Чому б не зупинитись на ній?» Відповідь: її тіло краще, ніж у багатьох інших знайомих мені дівчат. Ще одна: все одно незамінних немає. Ще: це не має значення. Джин сидить навпроти мене, похмура, але сповнена надій, нерішуча, мало не в сльозах. Я теж стискаю її руку, я зворушений тим, наскільки ж вона не знає зла. Їй треба пройти ще одне випробування.

— У тебе є дипломат? — сковтнувши, питаю я її.

— Ні, — каже вона. — Немає.

— У Евелін є дипломат, — згадую я.

— Справді?.. — питає Джин.

— А як щодо «Філофаксу[168]»?

— Маленький, — визнає вона.

— Дизайнерський? — підозріло питаю я.

— Ні.

Я зітхаю, тоді беру її за руку, маленьку і тверду.

…і в південних пустелях Судану в повітря задушливими хвилями підноситься спека, тисячі й тисячі чоловіків, жінок, дітей блукають бушем[169] у відчайдушних пошуках їжі. Голодні й спустошені, вони лишають слід з мертвих, виснажених тіл, вони їдять бур’ян, листя, та… латаття, йдуть від селища до селища, повільно, невблаганно помирають. Сірий ранок у жалюгідній пустелі, пил піднімається в повітря, на піску лежить дитина з обличчям, мов чорний місяць, дряпає пальцями горло; пісок вихором злітає вгору, носиться по землі так, що сонця не видно; хлопчик у піску, майже мертвий, очі не кліпають, і він вдячний (зупиніться й уявіть собі світ, де хтось може бути за щось вдячним), що його не помічають соколи, що літають над ним, він напівнепритомний, йому боляче (ні, є хтось, хто звертає на нього увагу, хто помічає агонію дитини і посміхається так, наче зберігає якусь таємницю); хлопчик беззвучно розтуляє й затуляє потрісканий рот, десь на відстані їде шкільний автобус, і ще хтось, нагорі, у космосі, піднесений дух, розчинені двері, він питає: «Чому?» — це дім для мертвих, безкінечність, що висить у пустці, повз нього, накульгуючи, йде час, хлопчика охоплюють любов та смуток…

— Гаразд.

Я непевно усвідомлюю, що десь дзвонить телефон. У кафе на площі Колумба незчисленна кількість людей, сотні, може, тисячі, пройшли повз нас, поки я мовчав.

— Патріку, — говорить Джин.

На розі зупиняється хтось із візком, купує шоколадку «Дав». Дитина глипає на нас із Джин. Ми дивимося на неї. Усе дуже дивно, у мене виникає якесь спонтанне внутрішнє відчуття — наче я наближуюсь до чогось і водночас віддаляюсь, і все можливо.

Аспен

Чотири дні до Різдва, зараз друга година дня. Я сиджу на задньому сидінні вугільно-чорного лімузина, припаркованого перед непримітним будинком на П’ятій авеню, намагаюся читати статтю про Дональда Трампа в новому випуску журналу «Слава». Жаннетт хоче, щоб я пішов із нею, але я говорю: «Облиш». У неї з учорашнього вечора підбите око — довелося за вечерею в «Іль Марлібро» змусити її хоча б подумати про це; а потім, після активнішої дискусії в моїй квартирі, вона погодилась. Дилема Жаннетт знаходиться за межами мого визначення провини, і я відверто сказав їй за вечерею, що мені дуже важко виказувати їй співчуття, якого я не відчуваю. Протягом усієї поїздки від мого помешкання Верхнім Вест-Сайдом вона схлипувала. Єдина чиста емоція, яку можна у ній визначити, — відчай і, можливо, ще туга, і хоча я вміло ігнорував її майже всю дорогу, зрештою доводиться їй сказати: «Слухай, я прийняв зранку дві пігулки «Ксанаксу», тож засмутити мене тобі не вдасться». Тепер, коли вона вивалюється з лімузина на вимерзлу бруківку, я буркочу: «Так буде краще», і пропоную їй певну втіху: «Не сприймай це надто серйозно». Водій, чиє ім’я я забув, проводить її до будинку, і вона кидає назад останній погляд, сповнений жалю. Я зітхаю, махаю їй, хай уже йде. На ній досі з учорашнього вечора широке бавовняне пальто з леопардовим принтом на шерстяній підкладці та сукня з шерстяного крепу «Білл Бласс». Сьогодні вранці в «Шоу Патті Вінтерс» було інтерв’ю зі сніговою людиною, і, на мій подив, він виявився доволі чарівним і чітко виражав свої думки. Я п’ю горілку «Абсолют» із фінської склянки. Порівняно з Жаннетт, я дуже засмаглий.

З будинку виходить водій, показує мені великий палець, обережно відводить лімузин від узбіччя та їде до аеропорту «Джей Еф Кей», звідки я через дев’яносто хвилин вилітаю до Аспена. Коли я повернусь, у січні, Жаннетт уже не буде в країні. Я запалюю сигару, шукаю попільничку. На розі вулиці стоїть церква. Кого це обходить? Здається, це вже п’ята моя абортована дитина, і третя, де аборт я зробив не сам (визнаю, безглузда статистика). За дверима лімузина — різкий холодний вітер, дощ б’є по затемнених вікнах ритмічними хвилями, передражнює ймовірні ридання Жаннетт в операційній, у якій їй паморочиться в голові від анестезії, вона згадує минуле, мить, коли світ був ідеальним. Я опираюсь бажанню істерично зареготати.

В аеропорту я даю водієві інструкції — перш ніж забрати Жаннетт, заїхати до «Ф. А. О. Шварц» і купити такі речі: ляльку, брязкальце, дитяче зубне кільце, полярного ведмедика «Ґанд» і лишити їх не розпакованими на задньому сидінні. З Жаннетт усе буде добре — у неї попереду все життя (звісно, якщо вона знову не зустріне мене). До того ж її улюблений фільм — «Красуня в рожевому», і вона вважає Стінґа крутим, тож те, що з нею відбувається, не зовсім незаслужено, жаліти її не варто. Нині часи не для невинних.

День святого Валентина

Ранок вівторка, я стою біля столу у вітальні, розмовляю по телефону з адвокатом, одночасно дивлюся «Шоу Патті Вінтерс»