Читати книгу - "Тисячолітній Миколай"

Я штрикав такою знайомою мені ще з довоєнних часів залізною виделочкою квашену капусту і білі щокасті яблука, що звабливо круглилися а ній, і здалеку заходив до розмови про сусідів, про знайомих, щоб уже тоді — й про Оксану.

— Як же вам, мамо, вдалося вихопити з вогню і ослін, і постіль, і весь посуд?

— А мама німцеві четвертину сала дала, він і відвернувся, — пояснив Марко. — Бо так — то нікому нічого не давали. Їхали селом, штрикали під стріхи факелами, а тоді ставали, дивилися, поки згорить дотла, ґелґотали, як гуси, а печі — гранатами, щоб і сліду не зосталося. Дід Панько випросив ступу, так вони віддали, бо не знали, що воно таке. Фотографували діда з ступою, реготали, пританцьовували, та все; «Катюша! Катюша!» Видно, їм так наша «катюша» по довбешках нагуркала, що й товкач у ступі ввижався тою радянською зброєю.

Я спитав, чи повернувся хто з війни. Повернулося кілька дядьків, а молодші всі повбивані. і Васько Бадєй, і Нюсик Трохимівський, і Мишко Оласенківський…

— А Григорович Василь, я з ним колись у шахи грав часто, як він — не чули?

Мама знов чаклувала біля печі-кабиці, вона чи й чула мої слова, зате охоче взявся розповідати Марко.

— На Григоровичів прийшли похоронки—і на Андрія, і на його батька. Тітка Марфа і землянки не могла викопати, поки колгосп не поміг. У нас багато таких жінок було. Ми з мамою до себе в сусіди пускали Мелашку Федорову і Дуньку Мусієнкову. А тітка Григоровичка в Ребрин жила.

— Я в Німеччині зустрів Оксану Григоровиччину і Пруню Ребрину. Сам їх споряджав додому. Повернулися вони, не знаєш?

— Пруню, кажуть, на шахти загнали. А Санька…

Малий прикусив губу і глянув на маму, яка й далі вешталася з рогачами, але, здалося мені, при згадці про Оксану вся ніби напружилася.

— Що Санька? Не заходила вона до нас? Нічого не казала? — мимоволі стишуючи голос, нахилився я до малого.

Брат скакнув мені до вуха, швидко прошепотів:

— Мовчи про Саньку! Вона з емгебе гуляє!

І мерщій відсахнувся, сидів, як святий, ні сном, ні духом не відав, що своїми словами вбив мою душу, може, й навіки.

Невже тебе не вбило на війні тільки для того, щоб убивати потім, день по дню катувати то тупим послухом перед такою нікчемою, як Козурін; то усвідомленням безсилості й безнадії, коли перед твоїми очима запроторюють за колючий дріт таку чисту душу, як майор Михно; то понурим видовищем смертельної руїни рідного села і підземного вмирання найрідніших тобі людей; то вбивчою звісткою про втрату найдорожчого для тебе — твоєї любові, єдиної і незамінної.

Тисячі кілометрів лежать поміж Потсдамом і цим підземним українським селом, незмірима відстань, велетенські простори, та однаково посновані вони отруйним павутинням, якого не розірвати ніякими силами, в якому людина може хіба що заплутатися й задушитися. Там смершівець Пивоваров, тут якийсь районний особист, «емгебе», як каже Марко, — різні прізвиська, а суть та сама.

Я рвонув верхні ґудзики кітеля, мені бракувало повітря, я задихався, я вмирав —і не міг ні поскаржитися, ні попросити допомоги, ні застогнати. Мама чудом зберегла наші довоєнні гранчасті павловські чарки — з них легко ллється і ще легше п’ється, — я хлюпав у них каламутного самогону, хилив чарку за чаркою, пекло в грудях, серце заходилося від розпуки, а в голові не каламутилося, думки різьбилися чітко, гостро, ніби твердою голкою по сталевій пластині, і майже смертна туга розходилася по тілу, терзала душу.

Порятунок був тільки в тому, щоб не вірити почутому. Це неправда, неправда, неправда! Такого не могло бути, з Оксаною не могло, не могло… Треба б спитати маму, перепитати Марка… Але як? А коли правда? А коли мама не захоче й слухати про Оксану?

І я спитав зовсім про інше:

— Як же це так воно виходить, мамо? Вже третій рік, як вас визволили від фашистів, а село й досі живе в землі? Що ж колгосп? Хіба немає ніяких планів відбудови?

Мама сіла навпроти, поклала на столик покалічені каторжною роботою руки — вже й не жіночі, не чоловічі, взагалі не людські руки, а мовби якісь доісторичні знаряддя для праці. Гірко усміхнулася.

— Плани? Планів по саму зав’язку, а про людей хто ж тобі подумає. Левченко залізнозубий? Так у нього хата є. В одній половині хати Сіроокого контора, в іншій розлягається Левченко. З району тільки й чути: відбудовувати ферми! Більше продуктів тваринництва! Більше й більше, хоч нетільна телись. А люди як були в землі, так і живуть у ній. Мені оце хоч якесь манаття пощастило врятувати. А багато ж таких, що вихопилися з вогню в тім, у чімстояли. Он дід Панько й досі спить на собаці.

— На собаці?

— Отож. Собаку під голову, замість подушки. А ти кажеш: будуватися. Для хати треба лісу, а в нас ні билини, ні деревини.

— Купити б десь.

— Де ж ти його купиш у нашім степу? Грошей у людей повно. Ти ото атестат мені присилав, я все складала. В ощадкасі вже в мене ціла скирта грошей.

— і в мене зібралося за війну…

— А що гроші? По рознарядці для ферм одержали трохи лісу, пиляють його дядьки. А стережуть там — як золото! А людям — ні скіпочки. Кажуть, куцоволівські Кривокорди продають колодки, вкрадені з плотів. По Дніпру плоти йдуть униз з Білорусії чи звідки воно там. Ну, Кривокорди якось там відчіпляють то від того плота, то від того, а тоді й збувають. Ну, купиш, а чим ті колодки дотягнеш з плавнів? А коли й дотягнеш, то вкрадуть. Я день і ніч на роботі, Марко ще малий…

— Ну, тепер я вдома. В мене не вкрадуть! — стукнув я кулаком по столику.

Малий знов пробрався мені до вуха, прошепотів:

— У тебе ж, мабуть, і наган є, Миколо? Правда ж є?

— Все може бути, Марку, — погладив я його по голівці,—все може бути!

— і даси постріляти?

— Ще настріляєшся, малий. Ох, і настріляєшся, як виростеш!

Не відав — не гадав я тоді, який близький був до істини. Кожен стріляє по чомусь. Одні стріляють по лебедях, інші—по людях.

Страшна