Читати книгу - "Янтарне скло"

Тут було дуже тихо: чути було лише дзвін струмка та іноді — ворушіння верхівок дерев від пориву вітру.

Віл поклав на землю пакунок із їжею, а Ліра зняла свій рюкзачок. Тіней демонів ніде не було видно: вони були зовсім самі.

Діти зняли взуття та шкарпетки, сіли на покриті мохом камені біля потоку та занурили ноги в холодну воду, відразу відчувши, як кров ще швидше побігла по їхніх жилах.

— Я зголоднів, — промовив Віл.

— Я теж, — відгукнулася Ліра, хоча зараз у неї в голові вирувало зовсім не це почуття, а щось інше, незрозуміле — приглушене та настирливе, наполовину болісне, наполовину солодке…

Вони розгорнули пакунок і з'їли трохи хліба й сиру. Їхні рухи чомусь були повільними та незграбними, і вони майже не відчули смак їжі — хоча коржі були борошнистими та покритими смачною скоринкою від розпечених каменів, на яких їх випікали, а сир — шаруватим, солонуватим і дуже свіжим.

Потім Ліра взяла в руку один із маленьких червоних плодів. Відчувши, якії серце шалено закалатало, вона повернулася та промовила:

— Віле…

І повільно піднесла плід до його рота.

По очах хлопця вона відразу побачила: він зрозумів, що вона хотіла цим казати, але його охопила надто велика радість, аби він міг щось висловити. Пальці дівчини все ще перебували біля його губ, і Віл побачив, що вони тремтять, тож він узяв її руку до своєї. Обоє вони відчували таку зніяковілість, що не підводили очей, і водночас вони почувалися сповненими щастям.

А потім їхні губи зустрілися — легко й майже невагомо, наче дві мошки в польоті, — і наступної миті вони несподівано для самих себе вже притискувалися обличчями одне до одного.

— Це як казала Мері, — прошепотів хлопець, — ти відразу знаєш, сподобався тобі хтось чи ні… Там, у горах, коли ти спала, я сказав Пантелеймону…

— Я чула, — прошепотіла у відповідь дівчина. — Я не спала й хотіла сказати тобі те саме, і тепер я, здається, знаю, що почувала тоді: я кохаю тебе, Віле, кохаю…

Від слова «кохаю» його нерви разом спалахнули, а все тіло затремтіло, і тоді він відповів їй такими самими словами та почав покривати її обличчя поцілунками, захоплено упиваючись запахом її тіла, медяним ароматом її волосся та її солодкими вологими губами, що мали смак тих маленьких червоних фруктів.

Довкола них стояла глибока тиша — здавалося, весь неосяжний світ зачаїв подих.

Балтамос тремтів від жаху.

Утримуючи в руці жука-деймона, що шкрябався, кусався й жалився, він рухався вгору вздовж струмка, далі від лісочка, і при цьому щосили намагався не потрапляти на очі чоловікові, котрий шкутильгав за ним.

У жодному разі не можна було дозволити йому наздогнати себе. Балтамос знав, що отець Гомес умить уб'є його. Ангел його рангу не рівня людині — навіть якщо цей ангел є сильним і здоровим, а Балтамоса важко було назвати таким. Окрім того, він був ослаблений сумом за Баругом і соромом від розуміння, що він уже одного разу підвів Віла. У нього вже навіть не залишилося сил на те, щоб злетіти.

— Зупиніться! — благав отець Гомес. — Будь ласка, зупиніться! Я вас не бачу… нам треба поговорити… благаю, не робіть боляче моєму деймону…

Насправді це деймон робив боляче Балтамосу. Крізь свої стиснуті руки ангел неясно бачив маленьку зелену істоту, котра знов і знову занурювала сильні щелепи йому в долоні. Якби він бодай на мить розімкнув долоні, комаха відразу втекла б, тож залишалося тільки тримати їх зімкнутими.

— Іди за мною, — промовив він, — нам треба відійти від лісу. Я хочу поговорити з тобою, однак в іншому місці.

— Але хто ви? Я вас не бачу! Підійдіть ближче! Я не можу розмовляти з вами, не бачачи вас. Будь ласка, йдіть трохи повільніше!

Проте швидкий рух був єдиним засобом захисту, що залишався в Балтамоса. Ангел стрибав із каменя на камінь, намагаючись не звертати увагу на укуси деймона.

І тут він припустився помилки: озирнувшись, аби подивитися на чоловіка, він послизнувся та ступив ногою у воду.

— Ага! — задоволено промовив отець Гомес, почувши сплеск.

Балтамос відразу витягнув ногу з води й пішов далі, але тепер та сухих каменях залишалися мокрі відбитки його ступні. Священик побачив це та, — напруживши всі сили, кинувся вперед, аби зімкнути руки на пір'ї крил.

Він приголомшено зупинився: в його голові задзвеніло слово «ангел». Балтамос скористався цим, аби трохи відірватися від отця Гомеса, проте, коли він відійшов на певну відстань, чоловік відчув, наче щось тягне його вперед за серце, і пошкутильгав далі.

Балтамос кинув через плече:

— Ще трохи, піднімемося на гребінь, і тоді ми поговоримо, я обіцяю!

— Поговорімо тут! Зупинися, і я присягаюся, що не торкну ся тебе!

Ангел не відповів, бо його увага й так була розбита аж на три справи: дивитися перед собою, аби не послизнутися чи не застрягти в кущах, триматися подалі від священика та стримувати розлюченого деймона, що вгризався йому в руку.

Тим часом розум отця Гомеса швидко працював. По-справжньому небезпечний супротивник відразу вбив би його деймона й розв'язав би цим усі проблеми: вочевидь, його опонент не наважувався чи був неспроможний завдати удару.

Обміркувавши це, він навмисно спіткнувся, голосно застогнав та знову почав благати Балтамоса зупинитися, весь цей час уважно спостерігаючи за ним, поступово наближаючись до нього та оцінюючи його розмір і швидкість руху.

— Будь ласка, зупинися! — гарячково промовив він. — Ти не знаєш, як це боляче! Я не завдам тобі шкоди, тож благаю, зупинися, нам треба поговорити!

Священикові не хотілося віддалятися від лісу. Наразі іони досягли витоку струмка, і тепер йому було видно, як ноги Балтамоса ступають на траву, трохи приминаючи її. Тепер він був упевнений, що знає, де перебуває ангел.

Балтамос обернувся. Отець Гомес підвів очі на те місце, де, на його думку, мало бути обличчя ангела, і вперше побачив його: там лише трохи мерехтіло повітря, проте цього мало вистачити.

Він розумів, що коли зараз же кинеться вперед, ангел Може відскочити, до того ж супротивник ще й досі стискував його деймона, і це було дуже боляче та неприємно. Либонь, слід наблизитися ще на крок-два…

— Сідай на землю, — промовив Балтамос. — Сідай там,