Читати книгу - "Повiя"

- Посоромтеся хоч старих людей, пане, - промовила та гнiвно i вiдступилася назад.

- Ага, не злюбила правди? Заховалася. Правда у вiчi заколола, - все гнiвнiше i гнiвнiше почав Колiсник. - Бiси вашому батьковi! - уже далi прямо гукав вiн. - Ви всi такi. Усi однаковi. На чуже як собаки тi ласi. А кинься я до вашого? Адже ж ти перша б менi очi видрала. Так би своїми паскудними руками i впилася!.. Тепер ви тихi, як пiймалися менi до рук. Тепер ви от на колiнках у мене лазите, а тодi?.. Вон з мого двору, сякi-такi сини та дочки! - гукнув вiн, аж у хатах стiни задрижали.

Купа заколихалася. Дiти з ляку залементували, за дiтьми почулося хлипання жiнок.

- Чого ж ви мовчите? Чому нiчого не кажете, не просите… стоять навколiшках, мов понiмiлi, - з болем та слiзьми заговорили жiнки до чоловiкiв.

- Паночку! Згляньтеся на нас, уже ж ми i так двiстi рублiв заплатили. Де ж нам ще три сотнi узяти? - почав дiд.

- Про те вам знати… Я вам спершу казав: хлопцi, так не можна. Хочете у миру жити, от вам: городи, став… хоч топiться в йому, для мене все рiвно. За се тiльки окопайте менi лiс ровом. А ви менi на те що? Як тисячу даси, то й окопаємо. Чуєте? Тисячу рублiв за те, що обнесете лiс сяким-таким ровом? Та за тисячу рублiв вас усiх з вашими нащадками купити можна! До городiв я прикидав ще сотню рублiв - не брали? I не нужно! Подавай назад городи! Не смiй у ставку ловити риби! Не хочете? I без вас знайдемо грабарiв. На те i грошики, що злуплю з вас, знайдуться такi, що окопають. Не хочете? Ще не те буде. Не те! Води з ставка не дам! Копай собi колодязi - та й май свою воду. Ставок мiй i вода моя!

- Та вона, пане, божа, - хтось вирвався.

- Божа? А ось побачите, чи божа, чи моя? Побачите, я покажу вам, чия вона!

- Та що ж, уже бачили, - зiтхнувши, мовив дiд, устаючи з колiн. - Усе вже, що було, бачили… А що далi буде - то господь знає… Ходiмо, хлопцi! - i вiн повагом повернув вiд ганку.

За ним, похнюпившись, повалили другi. Важке та тяжке зiтхання вихопилося з грудей чоловiкiв; жiнки пiдхопили його, поливаючи здавленими слiзьми, а дiтвора дойняла заливним лементом. Тихо та смутно сунула громада з Двору за старим дiдом, що, звiсивши голову, наче п'яний, ковиляв попереду. Так проводжають поважного покiйника або рiднi на смерть приговореного родича. Христя все стояла коло вiкна i дивилася на громаду. Вона чула образу i гiркий посмiх над молодою молодицею, вона бачила ще гiршу образу над цiлою громадою, її така важка туга пройняла, такий жаль увiйшов у саме серце, якого вона досi нiколи не звiдувала. Уже люди давно скрилися за горою, а їй здається, вони стоять перед її очима, стоять на колiнках, плачуть, трусяться, моляться перед розхристаним та неприбраним Колiсником. А вiн регоче з їх молитви, їх кревного прохання… З образою сказане слово будить його гнiв, наливає очi кров'ю, i вiн, як звiр лютий, гукає на увесь двiр, от-от кинеться, от-от цiлком проглине… I хто ж це? Колiсник, що торгував колись м'ясом i гнувся i терся перед Рубцем, запрохуючи надбавити таксу… За що? за ту гнилу рибу, що, не маючи нiякого варунку, покористувався бiдний чоловiк пiймати з його ставу?.. У очах у Христi потемнiло, сонце окрилося за якоюсь хмарою невиданою, пташки перестали щебетати, щось неясно замiсть їх спiву зашумiло у її ухах, i вона, перегнувшись через вiкно, зронила двi гарячих сльозини на приспу.

- Бiсове хамське кодло! -мовив Колiсник, увiходячи у свiтлицю. - I не думав сердитись - нiт же розсердило. I принесла їх лиха година! I це все, видно, нагнав їх Кирило. Бiсiв п'янюга, учора ото, видно, ходив одпивати мирової та сьогоднi i навернув у двiр сii нечистi. Оришко! Бабо! - гукав вiн, швендяючи по свiтлицi.

Оришка приплигала до порога.

- Де твiй дурень? - спитав i помовчав. - Не поймеш? Кирило, питаю, де?

- Товар, паночку, погнав напувати. Та онде й вiн, - указала Оришка у вiкно, уздрiвши Кирила, що гнав теляток та овечат вiд водопою.

Христя глянула на його - се ж мар'янiвський Кирило. Се ж той, що вперше одвозив її у мiсто. Постарiв тiльки трохи, посивiв, а на лицi мов i трохи не перемiнився.

- Се ти, п'янице, нагнав менi сих дияволiв у двiр? - гукнув Колiсник З вiкна на Кирила.

Той скинув шапку i, кинувши товар, пiдiйшов до вiкна.

- Яких, пане, дияволiв?

- Не знаєш яких? О чортова ворона, а хитрiший вiд чорта! - накинувся на його Колiсник. - Цiлу нiч, мабуть, учора пив могорича, а сьогоднi чуть свiт i з Двору скрився.

- Та побий мене боже, коли я хоч краплю бачив! - виправлявся Кирило. - Вони вже з тиждень, як топцюються бiля двору. Все питають, чи пана немає?

- А якої ж ти лихої години учора на слободi був?

- Та все ж, бачте, за лiс турбувався. "Коли б, - кажуть, - пан простив нам нашi провини та вернув усе, як до спiрки було, то ми б уже i лiс йому за сотню рублiв окопали". - "А що, - кажу, - тепер уже й назад, коли побачили, що не теє… А я ж вам тодi казав. Пан у нас справедливий, пан добрий. Берiть, дурнi, що дає, не входьте в спiрку, а то лихо вам буде. Не послухалися мене, от тепер i платiться". - "Та то все, - одказують, - нашi верховоди таке роблять: пiдбили ж, не слухайтеся, мов: обiпрiться усiєю громадою. Громада, мов, великий чоловiк. Ми, значить, i послухалися. А воно тепер i виходить, що нашi совiтчики в сторонi, а ми отвiчай. їм, бач, цього i треба було, щоб нас з паном порiзнити. Тепер вони, либонь, збираються i городи i ставок у пана заорендувати".

- Хто ж то такi верховоди? - спитав, одходячи, Колiсник.

- Та вже ж не хто. Нашi слобiдськi багатирi: шинкар Кравченко та тутешнiй крамар Вовк.

- Брешуть, паночку! - стрибнувши у свiтлицю, заторохтiла Оришка. - Не вiрте сьому. I Кравченко, i Вовк поважнi люди, хазяїни, нiколи не стали б вони пiдбивати громаду на лихе проти вас. А