Читати книгу - "Беладонна. Любовний роман 20-х років"

Другим прийшов інженер Кравченко з дружиною.

Він весело привітався до Ганни й жодною рисою не виявив ані осуду, ні здивування.

Його дружина, вихована в доброму тоні, була з Ганною дуже ввічлива. Вона заговорила з нею про драму й свідомо оминала оперу.

Ганна легко почувалася з цими людьми й остаточно набула невимушеного тону.

Незабаром прийшло ще два молодих інженери, а з ними й Вольський із дружиною. Вольський ще здалеку закричав своє співуче «а-а» з таким виразом, ніби між ним і Ганною ніколи нічого не траплялося. Кілька разів припав до руки. Ганна безцеремонно визволила руку й повернулася до його дружини.

Любов Григорівна радісно кинулась Ганні на шию, немов уздріла свою найбільшу приятельку.

— Ви все так само чудова, моя люба! Як давно вже вас не бачила!..

Очі Любові Григорівні світилися щирою втіхою, й Ганна їй у відповідь тепло посміхнулася. Ця Любов Григорівна була, здається, справді хорошою людиною, хоча досі Ганна з нею не зближувалась.

Прийшов нарешті технічний директор Олександр Іванович із дружиною Таїсою Сергіївною — обоє немолоді, обоє опецькуваті, обоє мали імпозантний вигляд від усвідомлення свого авторитету, але насправді були короткозорі на очі й на вдачу. Так принаймні Олександр Іванович, уздрівши Ганну, здивовано скрикнув:

— Так ви знову зійшлися? А я й не знав.

— Як бачите, — посміхнулася Ганна й відійшла до Ніка.

Вони говорили про Володимира.

— Ну, раз досі нема, значить, не прийде.

— Будемо садовити гостей, — погодився Нік без ніякого нарікання.

За кілька хвилин гості сиділи круг столу в церемонних позах. Ганна обдарувала всіх традиційним пирогом; після цього настала хвилина ніякової мовчанки. Ганна зніяковіла. Уся ніяковість, здавалось, іде від неї. Але ось озвався жартівливо Кравченко:

— Так ми можемо просидіти й до нових іменин. Ну, так за іменинника! За успіхи його на всіх фронтах. За повнокровне життя!

— За повнокровне життя.

Чарки дзенькнули. Постаті вдоволено замурчали, забряжчали об тарілки ножі й виделки, ніяковість розвіювалася. Нік з одного боку, а Вольський з другого ретельно виповнювали чарки, й уже раз по раз із загального гулу проривався поодинокий сміх.

Ганна випила чарку вина, і з її очей неначе зняли завісу. Електрика світила ясніше, голоси гостей були приязніші. Все товариство стало теплою родиною, на чолі якої стояли вона й Нік. Ганна була уважною господинею, дбаючи як про свою репутацію, так і про Нікову.

— Олександре Івановичу, чому ж ви нічого не берете? Дозвольте, я вам балика.

— Та як же так насухо, — турбувався в свою чергу Вольський, наповнивши чарку директора й директорші.

— Тільки з Ганною Павлівною, — запротестував директор.

— Із Миколою Матвійовичем, — додала директорша.

Коли Нік узяв до рук свою чарку, директор підвівся і, обвівши присутніх поглядом, який мав означати «слухайте», промовив патетичним тоном у бік Ніка й Ганни:

— Вельмишановний Миколо Матвійовичу, вельмишановна Ганно Павлівно! Сьогодні, Миколо Матвійовичу, в день ваших іменин, я хочу відзначити ще одну знаменну подію в вашому житті…

Директор на хвилину затнувся, ковтаючи слину, а Нік скромно схилив голову, передчуваючи, що мова зараз зайде про винахід, який Вольський уже давно розрекламовує.

Передбачаючи новий тост, Вольський квапливо почав наливати чарки.

— Що ж, усі ми люди! В кожній родині бувають непорозуміння. Але сьогодні ми бачимо вас у любій згоді, щасливих… П’ю за згоду. Бажаю, щоб ви в приязні дожили й до золотого весілля. За Ганну Павлівну й за Миколу Матвійовича. Ура!

— Ура! — підхопило кілька службових голосів. Але більшість зніяковіла, в тому числі й Ганна з Ніком.

Нік поставив свою ненадпиту чарку й, вибачливо посміхаючись, промовив:

— Олександре Івановичу, ви трохи помилились.