потім у Кобленці, а втрете в Андернаху, авт. спромігся нарешті заманити Клементину до «Нордмайнії». Він обережно додавав нові враження й нові знайомства; спершу пані Гельтоне, її бібліотека, культивована, майже чернича атмосфера її середовища; освічені люди теж мають право на тактовне ставлення. Дуже приємна зустріч, на закінчення якої пані Гельтоне хрипко прошепотіла: «Вітаю вас!» (з чим? — Авт.) Далі Б. Г. Т., що приголомшив Клементину казковою цибулиною юшкою, чудовим італійським салатом та підсмаженим антрекотом і жадібно поглинав кожне слово про Рахель Гінцбург, Герзелен і т. д.; він зневажав газети, а тому нічого не знав про скандал, який тим часом напевне встигли вже залагодити. На прощання він прошепотів: «Щасливий!» Грунч, Шольсдорф і Шіртенштайн мали колосальний успіх: перший — через свою «природну поведінку», а ще, мабуть, тому, що ніхто не може лишитися байдужий до знадливого смутку старих кладовищ; Шольсдорф тому, що він був сама симпатія,— хто б перед ним устояв? Він немов на світ народився, відколи знайшов реальну можливість служити Лені, а крім того, як філолог він був колегою Клементини, і за чаєм з мигдалевим печивом вони вдалися в палку суперечку про той період в історії російської радянської культури, який К. називала формалізмом, а Шольсдорф структуралізмом. Зате Шіртенштайн трохи поступався йому: він надто багато нарікав на інтриги й вагнеріанство деяких псевдомодерних композиторів, а також надто відверто скаржився, тужно поглядаючи на К. і ще тужніше на подвір'я, що він не втримався коло жодної жінки й жодної жінки не втримав коло себе; він проклинав піаніно й музику, в нападі мазохізму підійшов до піаніно й майже з люттю на самого себе відтарабанив на ньому «Лілі Марлен», тоді вибачився і, схлипуючи без сліз, попросив лишити його «самого зі своїм горем». Що то за горе, вони побачили в Пельцера, якого теж вирішили відвідати; за цей час — за якихось п'ять фейтсгехгаймських, швецінгенських чи німфенбурзьких днів — він так змарнів, що на нього страшно було дивитися. Його дружина Єва, що здавалась якоюсь несправжньою у своєму заляпаному фарбами халаті, з ледь відчутною, але симпатичною меланхолією подала каву й печиво, зробила кілька загальних песимістичних зауважень, тоді елегійним тоном почала розмову про Бойса та Артмана, про «сповнене глузду безглуздя мистецтва», щедро цитуючи одну солідну щоденну газету, і нарешті вернулася до свого мольберта: «Я просто мушу, пробачте мені!» Пельцер уважно придивився до Клементини, немов оцінював її, як «горобця в жмені», а коли вона з поважних і зрозумілих причин (вона від третьої до шостої години випила у Шольсдорфа чотири, в Шіртенштайна три чашки чаю, а в Пельцера вже дві чашки кави) на хвилину вийшла, прошепотів: «Спершу вважали, що це діабет, проте в мене відсоток цукру в крові цілком нормальний і все інше також. Можете сміятися, але повірте мені: я вперше відчув, що маю душу і що та душа страждає, вперше переконався, що не будь-яка, а тільки одна жінка може мене вилікувати. Я б задушив того турка... І що вона тільки знайшла в тому неотесаному селюкові, який смердить баранами й часником і взагалі на десять років молодший за неї? Він має жінку й чотирьох дітей, а тепер ще й їй зробив дитину... Я... поможіть же мені!» Авт., який останнім часом дедалі більше симпатизував Пельцерові, зауважив, що, як підказує досвід, у такій біді втручання третьої особи не дає добрих наслідків, навіть шкодить; у
цій справі кожен сам собі мусить давати раду. «А я ж,— це знов Пельцер,— щодня ставлю мадонні десяток свічок, я — признаюся вам як чоловік чоловікові — шукаю розради в інших жінок і не знаходжу, я п'ю, ходжу в казино... але можу одне тільки сказати — rien ne va plus[33]. Хоч сядь та й плач». Якщо ми скажемо, що Пельцер справляв зворушливе враження, то в цих словах не буде й сліду іронії, тим більше, що він сам влучно прокоментував свій стан: «Я ніколи в житті не був закоханий, ніколи, я волочився, вчащав до продажних жінок... А свою дружину... ну, до дружини я завжди дуже добре ставився і тепер добре ставлюся, вона не знатиме ніякої кривди, поки я житиму,— але я ніколи не був у неї закоханий. Лені ж... ну, я жадав її від того дня, як уперше побачив, і завжди на дорозі мені ставав якийсь чужинець. Я не був у неї закоханий, аж тепер закохався, як знов побачив її тиждень тому. Я... я ж зовсім не винен у смерті її батька, я... кохаю її... я ще про жодну жінку не казав цього». Тієї миті вернулася Клементина й непомітно, але рішуче дала знати авт., що пора йти. Її коментар був досить зневажливий, щонайменше холодний і прозаїчний: «Називай це як хочеш — пельцерівською чи шіртенштайнівською хворобою».
Прогулянкою до Тольцема — Лісеміха авт. убив двох зайців. Клементина, яка завжди називала себе баваркою та переконаною горянкою і тільки знехотя визнавала, що й на північ від Майна живуть симпатичні люди, змогла сама переконатись, якої краси, навіть чарів сповнена рівнина, яку авт. показував їй, може, трохи й з надмірним захопленням; вона визнала, що ніколи ще не бачила такої великої і такої пласкої рівнини, яка б їй нагадувала Росію, «якби я не знала, що тут рівнина тягнеться тільки на триста-чотириста кілометрів, а там на тисячі. Але погодься, що вона справді нагадує Росію». Зауваження авт. про те, що ця рівнина, може, й нагадувала б Росію, якби не огорожі, Клементина не захотіла взяти до уваги і взагалі назвала його розлогі міркування про огорожі, живоплоти й межові знаки «надто літературними», а коли він нагадав, що межові знаки вперше запровадили стародавні кельти, звинуватила його в «расизмі», але врешті, хай і неохоче, все ж таки визнала, що тут «людину вабить до себе горизонт, як у нас її вабить прямовисна вершина; тут завжди почуваєш себе так, наче ти пливеш,— навіть у машині і, мабуть, у поїзді також,— аж страх бере, що ти ніколи не досягнеш берега. А може, тут узагалі немає берега?» Вказівка авт. на те, що далеко на обрії видно узгір'я Ейфеля, викликало в Клементини тільки глузливий сміх.
Зате Марія ван Дорн мала цілковитий
