Читати книгу - "Вибрані твори"

Як ішла Настя на працю, раптом стало лоскотно на рожевих щоках. Торкнула рукою — тонке павутиння, і на маленькому білому клубочку творець дивовижного приладдя. Зняла обережно нитинку з обличчя, і по ній забігав стривожено павучок, не знаючи, куди притуливсь його повітряний корабель. Настя подула на бабине літо — понеслося воно знов над землею в невідому путь...

— Отак і з Сисоєвою працею. Скільки сил прикладав, снуючи тут своє мереживо. І от зачепилось за якусь примару...

Замислена йшла дівчина і не знала, що саме тоді, за скілька кілометрів від заводу, в містечку, що правило за районний центр, із самісінького ранку відбувалось засідання у райпарткомі. Багато справ там набралось, а найголовніша — вибори на партконференцію. Давно вже сидять члени парткому, і вже коливається в невеличкій кімнаті сивий цигарковий туман, вже почманіли присутні й безладно відгукуються на слова секретаря.

— Думаю, що треба нам намітити між інших кандидатів Сисоя Антіпова. Хлопець діловий, серйозний.

— Хто, Сисой добрий кандидат? Відлюдок він якийсь. Сидить у радгоспі, мов слимак під листом, від усіх ховається.

— А господарку, проте, хто поставив? М'ятою тепер увесь район прославивсь.

— А може, хто не знає про нього? Зачитати анкету?

— Читай, читай. От я не знаю, недавно ж бо тут.

— Отож... Антіпов Сисой Потапович, років тридцять вісім...

— Бач ти! А так ніби й молодший, дарма, що борода густа...

— Не перебаранчай! Років тридцять вісім, а родом із Пензи, слюсар.

— Із Пензи? Ото б заклявся, що чистісінький українець.

— Оце йому й плюс. Бачте — з росіян, а як зукраїнізувавсь, коли ми тут самі мішаємо горох із капустою — не розбери-бери.

— Ану далі без моралі! Чого проповідуєш, самі знаємо.

— Знаєте, та не добираєте. А він до того запільним робітником був... Треба кращого кандидата?

— Не треба, пиши, згодні!

— Пиши Сисоя, червоного директора м'ятного!

Гомін у маленькій кімнаті секретаря. Купи недопалків збільшуються, справ доводиться розв'язувати багатенько. Що ж — у центрі півтора десятка наркоматів, кількадесят трестів та профспілок — а всі ж ці справи і в районі. Що великим кораблем кермувати, що човником,— однаково клопоти, однаково робочий день повний, спати ніколи. Один телефон у секретаря, отож, і дзеленьчить цілісіньку добу, з усіх сільрад, з розкиданих по району заводів, радгоспів, колгоспів несе вістки, запитує для партійців порад, наказів.

Дзеленьчить він і зараз настирливо, тривожно якось.

Секретар поволі підводиться й простує до стінки, де молоточок метляє невгамовно між двома блискучими дзвониками.

— Та годі-бо! Слухаю. Що? Що? Вбивство? Кого вбито? Товариші, в радгоспі нещастя! Їдьмо мерщій. Коней з райкому! Кличте начміліції...

Юрбою вискочили парткомці на вулицю і за скілька часу, схвильовані жахною новиною, хльоскали коней, поспішали грузькою осінньою дорогою до радгоспу.

Несподіванка приголомшила — ніяк не могли добрати причини нещастя. Похмуро мовчали. Тільки-но говорили про Сисоя Антіпова, кандидатом намітили — і от... І як це сталося?

А сталося справді несподівано, безглуздо, раптово, як землетрус, як вибух на заводі — і скалічило людське життя...

Сисой прокинувсь з тяжкою головою. Завжди червоні від м'ятної отрути повіки ще почервонішали, наллялися кров'ю. Вона наче згорнулася чорними клубками і давила на мозок, ледве протискувалася в жилах. Нічні привиди знесилили нерви, і вони стали якісь байдужні, нерефлекторні, наче звисли геть по тілу безсилими нитинами. І вся істота обважніла, згрубіла.

— Наче чувал отой м'ятний, — схарактеризував себе Сисой, даремно намагаючись освіжитись холодною водою.

І не пішов, як завжди, зразу до контори, а спустивсь геть до річки пройтися, провітрити очманілу голову. Ішов луками, жадібно вдихав у легені прозоре осіннє повітря, стежив очима бабине літо.

Геть далеко занесло думки й далеко зайшов був Сисой, поволі йдучи зеленим берегом тихенької річки. А навпроти, у лузі давно стежили за ним пастушки. Земля там куркулів місцевих, а межує з радгоспівською. Частенько заходила в шкоду худоба, і не раз пастушкам діставалось від Сисоя і від батьків чи хазяїв, що платили за тую шкоду. Не люблять пастушки Сисоя і виспівують тепер голосно, ховаючись у кущах, на противному березі: