Читати книгу - "Сини змієногої богині"

– Чого тобі, небого? – глухо запитав її сивий, як степовий полин, вождь і насупив густі, кущуваті і геть білі брови. – Ти хочеш попрощатися зі своїм ладом? Почекай, ниньки й будеш голосити.

– Я йду з ним, з любчиком-голубчиком своїм, – раптом сказала, як зітхнула удова.

Всі знали, що вони – молоде подружжя, недавно побралися – по злагоді, по любові-симпатіях взаємних, дітей ще не нажили, а тепер вже й не наживуть, але любили вони одне одного, туркотіли, як двоє горличок, біля Дністра. Та що тепер… Того, що сталося – не переграєш, а мертвого і чаклун до життя не поверне, бо так вгодно богам. І хоч у тому племені був у пошані прадідівський звичай, коли удова, якщо виявляла таку свою добру волю, ніким не силувану, то могла піти за чоловіком на той світ, та ближні жінки зашепотіли, як зашипіли:

– Що ти надумала, згорьована? Не смій! Зя! Ти ще молода, тобі треба жити. Ти ще знайдеш пару, адже на тебе вже накинули оком самотні чоловіки. І навіть парубки не проти…

– Без нього, – чорною брівонькою повела удова на яму, – мені немає пари. І не буде, споки віку.

– Цить!.. Не ти перша, не ти остання удова в цьому світі. То й живи тут. А там… ТАМ і без тебе вистачить люду.

– Я буду ТУТ, а він буде ТАМ? – з болем у голосі запитала удова. – Сам-один? ТАМ? А я сама-одна ТУТ? Ніхто мені не замінить любов мою. Тож і смерть не може нас розлучити; ні його зі мною, ні мене з ним. Ось чому я йду за ним у ТОЙ світ і ми ТАМ будемо разом, і нас ТАМ вже ніхто не розлучить, бо двох смертей не буває. Тільки одна. А одну він уже запізнав, тепер моя черга. Мушу з ним іти, бо тут мені без нього і сонце не світитиме і місяченько темну ніч не звеселить…

Зітхнули всі гірко й завмерли. Бо ж правда в мові удовиці була. Тільки в тиші, що запанувала, тріщали очищувальні вогнища.

Діди на чолі з вождем почали радитись, і степовий вітренко, що залітав до могили зі степу широкого, колошматив їхнє довге сиве волосся, перехоплене на лобі стрічками…

– Хай іде, – висловили свою волю і згоду старійшини. – Йому в потойбічному житті буде потрібна лагідна і любляча жона. Хай іде… Інакше вона буде маятись у цьому світі та побиватися за ним, єдиним своїм, з яким ще й не встигла намилуватись-нажитись… Була йому вірною, тож хай вірно йде за ним на той світ. Ми покладемо її до нього в могилу, але убивати її не будемо. Ні в кого з наших людей на се діло не підніметься рука.

– Це зробить моя рука, і вона не схибить, – одказала жінка і напрочуд легко зістрибнула в могилу, наче на крилах на дно ями опустилася…

Ось тоді вождь і велів двом чоловікам змінити позу полеглого і ті, опустившись у яму, повернули небіжчика на бік.

І тільки вони те зробили, як удова, все тримаючи руки під покривалом на грудях, опустилася на коліна. Щось прошепотіла і, зашурготівши очеретяною циновкою, лягла на бік і притислася до холодного, вже задубілого тіла мужа свого, рідного їй, колись такого пружного і гарячого молодого-молодого тіла, як були у них ночі любові, – зоряні і місячні. І темні, що здавалися їм світлими. А тепер навіть сонце, що стояло в зеніті над головою й отже, над ямою, здавалося чорним, і вона й не подивувалась тому, коли востаннє в своєму житті подивилася з глибокої ями на ясне-преясне сонце – вона знала, що без милого сонце й справді здається чорним.

Ті двоє чоловіків, що були в ямі, як вона лягла, поклали руку покійного на жону його, на бік її ще живого тіла – як ніби муж обіймав жону свою, а вже тоді переплели їхні ноги – мертві з іще живими. Щоби вони й на тому світі нерозлучними були й тілами відчували одне одного у вічній й глухій пітьмі могили.

– Прощай, небого, – поклонилися їй – і ті, що були в ямі, і ті, що навколо неї товпилися. – Ти мужня жінка і вірна жона. А смерть… Ту, що з косою, не вибирають, вона сама вибирає, кого підтяти під серце. І коли баба вибрала вас – значить, так вгодно богам. Йому буде ТАМ з тобою добре. Як тут було. Він буде щасливий з тобою і ТАМ, як і ТУТ був щасний. Прощай, сердешна, і не поминай нас лихом. А коли що не так – не гнівайся, а пробачай нам.

І вибралися з ями (їм подали держак лопати, за який вони по черзі хапаючись та впираючись ногами в стіну ями і вигулькнули на світ білий). І відійшли від ями, аби не бачити того, що у ній далі буде…

– Але ж вона ще – жива, – казали ті чоловіки, невідомо до кого звертаючись, і всі мовчали, бо ніхто не знав, що відповідати, і ніхто не зважувався закривати яму колодами – яму із