Читати книгу - "Сини змієногої богині"

– Вона ж задихнеться в ямі, як її перекриють колодами й засиплють землею, – побивалися жінки і не знаходили відповіді.

І всі знали, що вона довго і тяжко задихатиметься в пітьмі ями, як вичерпається у ній повітря і прийде ядуча задуха, – і кожен з поховальників мав таке відчуття, наче тут, у степу широкому під небом високим, ураз повітря зникло…

Ще яріше, як лютіше, ще гарячіше й пекучіше спалахнули поховальні огнища, як їх погодували хмизом і від них всі відійшли, бо полум’я й на відстані пеком пекло…

І в небо полетіли снопи золотих іскор, лякаючи степове гайвороння, воно каркало і тому сумно було у степу, де хвилями срібної ковили та жовтіючого типчаку літали молоді вітри…

Над ямою, у якій лежала ще жива удова з мертвим мужем своїм лице в лице, і мертвий обіймав її, як колись обіймав місячними ночами, високо викидаючи довгі ноги, цибатий чаклун забігав, а тоді заходився сипати у яму жменями подрібнену вохру. «Сію-повіваю на життя у тім світі», – гундосив. Вохра була символом вогню, крові і вічного життя.

– Хай вам буде щасно у світі тому! – вигукував ворожей, звертаючись до ями та її пожильців.

– Хай буде їм щасно у світі тому! – врочисто проказували одноплемінники. – Хай… хай… хай…

А старий характерник сипав і сипав у яму червону вохру, а очищувальні вогнища гоготіли, посилаючи в небо рої золотистих іскор, що швидко згасали, перетворюючись на чорні попелинки – як і людське життя в цьому світі.

– Чи добре тобі, небого, в домовині твоїй, хаті вічній твоїй? – питав, нахиляючись до чорного отвору ями. – Чи щасно тобі там? Не самотньо?

– Ой добре мені у вічній моїй домівці, – з ями ледь чутно одказувала молодиця. – І щасно, і не самотньо, бо я з любим удвох…

– Чи затишно тобі в домовині твоїй? – ще питав чаклун. – Чи не каєшся ти, не шкодуєш, що так учинила, небого?

– Ой затишно мені в домовині, сухо і не крапле ніде, – одказувала молодиця. – І не каюся я, не шкодую, що так учинила.

– То й залишайся зі своїм голубом у тій хаті-домовині, яку сама й вибрала. Будемо закривати твою вічну хату… Бувай, небого, і недобрих помислів на нас не май. По твоїй волі ми такечки чинимо, не по своїй. А коли хто з нас і зобидив тебе бувало – в житті всього трапляється – вибачай нам, жінко.

– Вибачаю і прощаю, батьку. Зоставайтесь здорові у світі білому.

– А ти з мужем у світі тому.

І по знаку чаклуна чоловіки племені почали носити дубові колоди і перекривати ними яму. Щільно одну до одної вкладали колоди, щоб ані шпаринки не було, ні зашкалубини, намагаючись важке дерево опускати тихо й обережно, аби не завдати зайвого болю смертниці.

А колоди дубові були такі важенні, що на кожну з них, аби підняти її, ставало по четверо чоловіків – надійно домовину закривали. Справді, на віки.

Жінки тим часом розпочали замазувати глинякою, що її брали в корзинах, щілини між колодами – аби земля, як її будуть зверху нагортати, не посипалась у яму…

Чисто буде у тій домовині в прадавньому кургані – ні світла не буде, ні вітру, ні дощу, і буде вона у тій домовині дбайливою господинею і доброю жоною мужу свому…

…Ще тужливіше, ще сумовитіше залунали ритуальні пісні, якими плем’я завжди прощалося, відправляючи своїх родаків у ТОЙ світ… Туди, куди вони й самі колись прийдуть – недовге життя у цім світі, не вічне. Вічне буде ТАМ. Віковічне, без ліку, без часу, коли й сама вічність там здаватиметься лише однією миттю…

Тріщали очищувальні багаття, пожираючи хмиз…

І коли жінки замазали глиною останню шпарку між колодами перекриття, що стануть стелею у тій домовині, у ямі зник останній світлий промінчик, теплий і лагідний; стало чорно. Так чорно, як буває чорно тільки в домовині.

І тоді удова, яку обіймав мертвий чоловік, зітхнувши, заплющила очі, вже сухі, бо виплакала їх. Заплющила, бо вони вже не були потрібні їй у домовині… І ворухнула рукою у себе на грудях. Тією рукою, що під покривалом задерев’яніло і цупко тримала колодочку мідного ножа. Зробила лише один різкий, але рішуче-безжалісний рух, як наче тихо гекнула, натисла кістяну, гладеньку на дотик колодочку і тонке та гостре лезо ножа, скоряючись її силі і волі, увійшло в її плоть – між двома ребрами, де було м’яко…

І увігнала ніж у свою плоть, не минувши серця – по саму колодочку.

Як через чотири тисячі років переконаються археологи – точно собі в серце, що було у неї серденьком…

Те болюче дійство, коли посилала тонке і гостре лезо мідного ножа у білі груди свої, було їй легше зробити, аніж жити під чорним сонцем без нього, без любчика-голубчика свого.

Так чотири тисячі років тому відпалала любов