Читати книгу - "Сини змієногої богині"

Що сказати насамкінець?

Про любов і справді немало складено пісень, а я проспівав вам іще про одну, про ту, що похована у скіфському кургані з мідним ножем у білих грудях, але про ту любов, що вічно жива – покіль рід людський співатиме свою пісню на планеті Земля…

«Чортомлик – великий (заввишки 20 м, діаметром 350 м) скіфський курган IV ст. до н. е. біля с. Чкалового Нікопольського р-ну Дніпропетровської обл. (УРЕ. Т. 12. С. 344). І далі: – Досліджував його 1862 – 63 І. Є. Забєлін. Під насипом відкрито два колодязі глибиною бл. 11 м та кілька печероподібних ніш, у яких…»

А втім, що було далі, що в тих колодязях та нішах виявилося – про це й повість.

До речі, назва кургану походить від ймення річечки, що тихо-мирно тече-плине собі в тих краях. Чортомлик – права притока Дніпра, один із синів батька Славути, у сивочолі віки званого ще Борисфеном.

А звідки ймення таке у річечки – Чортомлик? Про це теж у повісті «Чортомлик».

– То ти питаєш, добрий чоловіче, звідки оті високі могили у наших степах узялися та хто їх і коли і над ким понасипав-понагортав? А ясно, що давні люди, бо теперішні на кладовищах манюні горбики над могилками нагортають, а первісні, ті, які до нас – ого які понагортали! А, може, то й наші понагортали над своїми козаками, га? Як писав Поет: «Високії ті могили, / Де лягло спочити / Козацькеє біле тіло, / В китайку повите. / Високії ті могили / Чорніють, як гори, / Та про волю нишком в полі / З вітрами говорять…» Ось ти сам і розберешся, хто їх понасипав і хто в них віками лежить – для цього, кажуть, ти до нас приїхав і копачів-грабарів наймаєш… Сідай. Хоч ти й не наш чоловік, вроді як чужинець, заїжджий, а все’дно розповім. Мо’, й знадобиться тобі моя байка. Кажуть, ти вже багато понаймав у наших краях копачів з кіньми та грабарками… Сідай і слухай. Тобі це тре’ знати, коли вже зібрався наші могили розоряти… Для науки, кажеш? Не спорю, мо’, й для науки. Тілько наука теж розоряє. Був у нас курган і ниньки є, оно-но до неба здіймається його огром, прапрадіди наші нагорнули, а ти розкопаєш і не буде більше у нас Могили – тілько в пам’яті й зостанеться… Та – слухай… Бог його зна, чи до потопу, чи до Христового народження жили тут, біля Дніпра нашого великі люди – велетні. Здоровенні такі богатирі і кожен як три чи й усі десять наших дядьків, їхні костомахи й тепер знаходять, тіко дуже глибоко в землі.

Діди наші розказували, а я оце їхні байки та билиці тобі переповідаю: як стали заходити сюди люди, – а вони тоді були дрібні, як на теперішні виміри, вроді й не люди, а оті, як їх… Ліліпути. Такі малі тоді були наші люди. Кажу, наші, бо велетні хоч і теж люди, але не наші, а бозна-чиї… Так ото почали малі люди собі потихеньку орати й сіяти усяке збіжжя. А чого? Земля гожа, гарна, ори, сій… Живи і Богу дякуй, що хлібець маєш святий… От раз, кажуть, виїхав чоловік з погоничами, запріг вісім пар волів у плуг, оре собі, оре. Борозенку веде й веде. Коли це де не візьмись – гульк! Він. Велень з-за Дніпра прицурганився. Чи як по вашому – велетень. Здоровидло несусвітне, а не чоловік. Забрав він усіх з волами, з плугом собі в жменю, ступив там стільки разів і опинився верстов за сто біля своєї матері.

Приніс людей і питає в неньки своєї:

– Дивись, мамо, яка мала муравка, а землю псує…

Мати глянула і каже:

– Однеси, синку, де взяв; нехай псує: з неї колись люди будуть.

Вернувся той велетень і пустив людей на ріллю, де взяв…

Ось такечки з тієї дрібноти і появилися перші люди. Вже такі, як ми, бо добре робили, тож людьми справжніми й поставали. Жили вони давним-давно, як ще і наших прапрадідів-пращурів не було. А вони вже й тоді жили. Бо – первісні люди. Тож вони й понасипали у наших краях могили, звані курганами, і самі тепер у них лежать та ждуть Христового пришестя, щоби з могил повиходити і ще пожити в наших степах. Бо немає нічого луччого, як жити у світі білому!.. Оце така побрехенька, що її відаю. А чого не відаю, того й не розказую, бо чого задарма й рота розкривати, як не знаєш… А хочеш,