Читати книгу - "З ким би побігати"

— Я хотів тебе попросити... тобто я не зважився запитати.

— Що? Запитуй! — Голос за його спиною був м’яким і співучим.

— Заспівай мені!

— А, це...

Тамар навіть не стала випрямлятися, щоб не відриватися від його тіла. Вона заспівала легко і невимушено, не прагнучи справити на Асафа враження. Голос звучав якось інакше, і вона не розуміла чому.

Вони сиділи, заплющивши очі. Спина до спини.

Тамар співала тихо, досліджуючи свій цілком інший голос. З нього немов зникли дитяча прозорість і чистота, але з’явилося щось нове, якому вона ніяк не могла підібрати визначення.

Раптом Дінка схопилася і неспокійно забігала, голосно погавкуючи.

— Мабуть, у кущах який-небудь звірок, — сказав Асаф, коли Тамар замовкла.

Так приємно відчувати спиною її легке дихання. Він ще не розповів їй про своє захоплення фотографією, але говорити про себе Асафу не хотілося.

— Візьмімо ліхтарик і погляньмо, що там? — запропонував він.

— Ні, посидьмо... Сьогодні, кілька годин тому, в Мілані пройшов останній концерт нашого хору... І Аді співала моє соло.

— Заспівай мені його тут.

— Правда? Ти хочеш?

— Так. Якщо тебе влаштовує аудиторія.

Тамар встала, випросталася, зобразила, як поправляє концертну сукню, велично розвернулася, демонструючи глибокий виріз на спині, туфлі на високих каблуках, що роблять її старшою принаймні на три роки, провела рукою по неіснуючих кучерях. Потім уклонилася публіці в партері, у бельетажі, в позолочених ложах. Легенько прокашлялася, дала знак піаністові...

— Почекай! — Асаф схопився на ноги. — Там хтось ходить.

І тут це сталося. Стрімко, як автомобільна аварія. Асаф до останньої миті відмовлявся розуміти, що відбувається, адже хепі-енд був такий близький, і раптом усе полетіло шкереберть. У голові промайнуло ідіотське порівняння — зовсім як у настільній грі з фішками, ти вже на кружку номер 99, і тут несподівано падаєш, усе нижче і нижче, на проклятий тринадцятий номер.

На чортову дюжину!

Немов військова операція, подумав Асаф.

Немов кошмар, подумала Тамар.

На них неслися з усіх боків, із-за всіх пагорбів і скель. Спочатку їм здалося, що печеру оточує кілька десятків чоловік, але незабаром з’ясувалося, що нападників усього семеро: Пейсах і шість його посіпак. У перші секунди Тамар відчула навіть не страх, а ненависть: весь цей час вони ховалися в темряві і підслуховували, спаскудивши своєю присутністю найчарівнішу в її житті мить.

Хтось ударив Асафа в спину, хтось повалив Тамар на землю. З печери донеслися удари і крики, через кілька секунд Шишако виволік переляканого і розгубленого Шая. З куточка рота Шая сочилася кров.

— Храмова гора в наших руках[65], — повідомив Шишако, з ненавистю дивлячись на Тамар. — Зараз візьмемося до печери Махпела[66].

Асаф побачив, як зморщилося обличчя Тамар. Хтось іззаду знову ткнув його в землю, і Асафу подумалося, що він починає звикати до смаку землі.

У Пейсаха був план.

— Глянь гарненько, Шаю, золотко, — сказав він, ставши перед ним. — Глянь, що у мене в правій ручці, що — в лівій.

Шай спробував сфокусувати погляд. Асаф підвів голову, і цього разу його не чіпали. Він побачив косу і зрозумів, що все пропало.

— Дещо, що ти ой як любиш, — лагідно примовляв Пейсах. — Дещо, що таку нірвану тобі сотворить.

Тамар голосно застогнала і зарилася лицем у землю.

— Що це? — слабо спитав Шай, і його ноги ступили крок уперед. — Покажи...

— У правій ручці у мене упаковочка, прямо від виробника.

Шай застогнав з недовірою і пожаданням. Простягнув руку.

— Не чіпай товар! — спинив його Пейсах. — Тепер глянь, що у мене в лівій ручці? Сюрприз! Маленька симпатична марочка, пальчики оближеш! Віднесе просто