Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток"

Незабаром дні покоротшали, і коли я входив до себе в кімнату, то здавалося, ніби бузкове небо, штамповане гостро викроєною, геометрично чіткою, плинною, пломінкою фігурою сонця (подібною до чудородної ознаки, якоїсь містичної з'яви), нахиленого до моря на завісах обрію, наче запрестольний образ над великим вівтарем, тоді як окремі частини вечірньої заграви, відбиті в шибочках низьких магоневих книжкових шаф, поставлених уздовж стін і подумки сполучуваних мною з чудовою картиною, від якої вони відокремлювалися, скидалися на різні сцени, виконані старим майстром для якогось братства на раці, а нині демонстровані на окремих ракових стулках у музеї, де лише уява відвідувача здатна повернути їх на свої місця.

А через кілька тижнів я вже входив до себе в кімнату після заходу сонця. Червона перепаска неба — подібна до тої, яку я бачив у Комбре над Кальварієм[174], повертаючись із прогулянки і думаючи перед обідом заглянути до кухні, — світила над морем, дебелим і густим, наче холодець, а трохи згодом над морем, уже холодним і синім, мов риба лобань-кефаля, вся ж решта неба рожевіла, мов лососина, яку ми замовимо у рівбельському ресторані, і все це загострювало ще більше ту втіху, яку мені робило одягання, перш як їхати вечеряти. Над морем, близесенько від берега, насилу здіймалася, мостячись одна на одну все ширшими ярусами, чорна, як сажа, і воднораз блискуча, щільна, мов агат, пара, важка навіть на око, — аж здавалося, буцім ще мить, і верхні яруси, навислі над скривленим драглистим відростком і майже збиті набакир від центру ваги тих, що досі їх підтримували, потягнуть за собою всю цю озію, яка вже вигналася майже попід небеса, і скинуть її в море. Стежачи за тим, як даленіє, немов нічний мандрівник, корабель, я переживав те саме враження, якого зазнав колись у вагоні, враження звільнення від примусу спати і від ув'язнення в чотирьох стінах. Зрештою в цьому номері я себе в'язнем не вважав: адже за годину я звідси піду і сяду до карети! Я кидався на ліжко; і, ніби я лежав на ліжнику одного з тих суден, які стояли нині зовсім близесенько від мене і на які з таким подивом дивишся вночі, дивишся, як поволі сунуть вони в пітьмі, наче похмурі, мовчазні, але й безсонні лебеді, — мене обступали образи моря.

Та дуже часто то були й справді чистої води образи; я забував, що за їхньою строкатістю чаїться смутна пустка пляжу, яку підмітає неспокійний вечоровий вітер (цей вітер так знудив мене в перший день приїзду сюди!), та й у себе в кімнаті, збуджений зустріччю з дівчатами, я ніяк не міг заспокоїтися, стати незворушним, а отже, втратив здатність справді глибоко сприймати красу. Чекання на рівбельську вечерю настановлювало мене ще грайливіше, моя думка, скупчена в цю мить на поверхні мого тіла, яке я намагався зодягти так, щоб воно брало на себе очі жінок, які почнуть розглядати мене в осяйній залі ресторану, була нездольна відчути глибину речей за їхньою барвистістю. І якби не тихий і невтомний лет берегівок та ластівок, які шугали під моїм вікном, наче водограй, наче феєрверк життя, що обсновував простір між верхньою межею високих сторчових злинань угору й нерухомою білою пряжею довгих поземних цівок, якби не це уроче диво, яким обернулося для мене природне місцеве явище, диво, що прив'язувало до дійсности краєвиди, які були в мене перед очима, я міг би подумати, що це всього-на-всього щоденно оновлюваний добір полотен, які хтось на свою вподобу виставляє у тому краю, де я нині, хоча нічого спільного вони з ним не мають. Одного разу відкрилася виставка японських естампів: поряд із тонким витинком сонця, червоного й округлого, наче місяць, жовта хмара скидалася на озеро, а на ньому впадали в очі чорні мечі, схожі на бережняк; стяга ніжно-рожевого кольору, якого я не бачив із часів мого першого пуделка з фарбами, здималася, як річка, на берегах якої човни тільки й чекали, аби їх було спущено на воду. Пускаючи по всьому цьому погордливий, знуджений, легковажний погляд — погляд аматора чи дами, забіглої між двома візитами до картинної галереї, я казав собі: «Оцей захід сонця цікавий, у ньому є щось своєрідне, але ці напрочуд ніжні барви я вже бачив». Більшу втіху давав мені вечорами корабель, поглинутий і розчинений овидом, такого однакового з ним кольору, наче на якійсь імпресіоністичній картині, аж здавалося, ніби корабель і овид зроблені з одного матеріялу, буцім усе зводилось лише до того, аби вирізати прову та снасті, в яких цей матеріял гуснув і прозорився з млистого небесного блакиту. Іноді океан заповнював собою майже все вікно, яке ще вищало від пасма неба, обмеженого тільки вгорі лінією тої самої синьої барви, що й море, ось чому мені здавалося, що там теж море; якщо й була помітна якась різниця в забарвленні, то я приписував її грі світла. Іншого дня море бувало намальоване лише в нижній частині вікна, а всю решту заповнювало стільки хмар, які клубочилися між собою поземними смугами, що шибки виглядали «хмарними етюдами», виконаними художником, який виношував такий задум або мав таку спеціальність; а в шклі книжкових шаф теж відбивалися хмари, але скупчені в іншій частині обрію й забарвлені інакше; і ось ці хмари давали немов повторення, яке так смакує декотрим теперішнім майстрам, одного й того самого ефекту; і хоча цей ефект треба неодмінно уловлювати в різну пору, одначе завдяки закріплювальній моці мистецтва їх можна побачити водночас намальованими пастеллю і заправленими під шкло. Іноді на сірому небі й морі світила легенька, незвичайної тонкости, рожевість, а крила якогось дрібного метелика, заснулого внизу на вікні, нагадували під цією «гармонією сірих і рожевих тонів» у дусі Вістлера підпис майстра з Челсі. Рожевість танула, дивитися було ні на що. Я вставав, запинав важкі портьєри і знов лягав у постелю. Звідси мені було видно