Читати книгу - "Вулиця Червоних Троянд"

Старший лейтенант, пам'ятаючи пораду полковника, поспіхом залишив місто. Але тяжко було вберегтися на ворожій землі. Його схопили жандарми на вроцлавській залізничній станції. Товарняк, до якого Биков причепився на глухому роз'їзді, прибув туди вночі. З ешелону, що спинився поблизу, вихлюпнув натовп людей у цивільному. Лейтенант почув рідну мову. Коли його заарештували, він одразу ж «зізнався», що одстав від російського ешелону. Хотів тікати? Ні. Просто мав намір напитися води. Нагородивши Бикова кількома стусанами, жандарми без довгих розмов штовхнули його у натовп невільників, що юрмився на шпалах, оточений кільцем есесівців. Разом з іншими лейтенанта погнали на Магезінштрасе до знаменитого Дурханцтабору.

Кілька днів Биков придивлявся, намагався зрозуміти, куди потрапив. Пекло! Тисячі незнайомих людей, шалений голод, щоденні побої, звірства есесівців. Згодом він почав зав'язувати знайомства серед невільників. Однодумці знайшлися. То були люди, що, як і він, не збиралися сидіти склавши руки. Поступово лікар Стефан Шредерс, сержант Василь Шморгун і Биков налагодили зв'язки з сусідніми блоками, ввійшли в тісні зносини з в'язнями, які працювали в табірній канцелярії, а також із робітниками, яких уже відправили з табору на підприємства Нижньої Сілезії. Так виникло в Дурханцтаборі ядро підпільного антифашистського центру.

Смертельно небезпечною була та справа — сплітати в лігві ворога сіті розгалуженої організації, залучаючи до роботи нових людей. Не одразу розкрився перед Бунеликом та Кисельовим отой законспірований таємний механізм. Спочатку їм давали незначні на перший погляд доручення: сказати кілька слів в'язневі-полякові, який підійде у певний час до огорожі, що розділяє блоки; передати записку хлопчині, який працює на кухні; простежити, кого з перекладачів викликатиме до себе помічник коменданта Руді.

Їх перевіряли довго й ретельно. Потім одного вечора покликали до медпункту «на огляд». Там сиділи перукар Олексій, Стефан Шредерс і ще двоє. Лікар мовчки показав Бунелику й Кисельову на лаву біля стіни. Чорнявий хлопець із великими темними очима (пізніше вони довідалися, що то Василь Шморгун) та молоденька медсестра Марія за знаком перукаря вийшли з кімнати, щільно причинивши за собою двері. Бунелик та Кисельов пробули в медпункті з годину. Коли вийшли звідти, побачили в сутінках дві темпі постаті. Чорнявий хлопець і медсестра чатували надворі, аби попередити лікаря та його «пацієнтів» на випадок небезпеки.

Бунелик та Кисельов пролежали на нарах до ранку, не стуляючи повік. Здавалося, на весь барак голосно лунають слова клятви, яку вони пошепки повторювали в медпункті за перукарем Олексієм: «Присягаємося до останнього подиху служити Батьківщині! Присягаємося до останнього подиху боротися з фашизмом!»

… Похмурого осіннього папку на Гросмасельвітцштрасе зупинилася закрита поліційна машина. З неї вийшло двоє чоловіків у заношеному одязі. Під конвоєм есесівців вони попрямували до глухих металевих воріт, вмурованих у цегляну огорожу. За муром тьмяно вилискували дахи, змиті дощем. Розмальована жовто-зеленою фарбою плямиста черепиця зливалася з кронами дерев. Увесь квартал — і огорожа з цегли, і будинки за нею — мав би вигляд затишного закутка, якби не камуфляж на дахах. Там без вказівників та вивісок, замаскований і непомітний, розмістився завод, що має таємничу назву «Ардельт-верке».

Двоє у цивільному (то були Василь Бунелик та Михайло Кисельов) підійшли до вузенької хвіртки. На прохідній есесівці передали їх з рук у руки заводській варті. Ступивши на асфальтоване подвір'я, Бунелик спідлоба напружено визорював все довкола. Розуміючи, що Василь сподівається вгледіти щось фантастичне, Кисельов не втримався од посмішки. На подвір'ї таємного заводу стояли звичайні вантажні автомашини, в глибині території виднілися купи вугілля. Широкі вікна цехів зрідка освітлювалися зсередини вогнем електрозварки. Десь поблизу приглушено шуміли мотори. Та який би вигляд не мав цей завод, двоє в'язнів Дурханцтабору знали напевно: підприємство на Гросмасельвітцштрасе перебуває під пильним наглядом гестапо, в цехах «Ардельт-верке» виготовляється таємна зброя для гітлерівського вермахту.

Зараз просто неможливо назвати всіх учасників операції, розробленої підпільним центром Дурханцтабору. Чимало героїв, що залишилося невідомими й понині, взялося за ризиковану справу ще перед тим, як Бунелик та Кисельов опинилися на асфальтованому заводському подвір'ї.

Перша чутка про те, що на «Ардельт-верке» фашисти розпочали виробництво таємної зброї, дійшла до Олексія Бикова та його товаришів довгим навколишнім шляхом. Про завод звідкись довідався один військовополонений, прізвища якого ніхто не знав. То був молодий чоловік, за деякими, не досить точними, даними начебто колишній аспірант технічного вузу Москви. З Биковим та його друзями він зв'язку не мав, і вони навіть не бачили його. Якось у вроцлавській тюрмі (за віщо гітлерівці кинули туди юнака — невідомо) він повідав сусідам по камері: «Якщо хтось із вас, хлопці, вийде з цього кам'яного мішка, то запам'ятайте: Гросмасельвітцштрасе. Там є завод, невеликий такий, нічим не примітний… В його цехах розпочато виробництво зброї нового зразка. Зброя та недавно сконструйована, нею фашисти зможуть спричинити людям багато лиха. Не забудьте: Гросмасельвітцштрасе…»

Сталося так, що одного в'язня з тої камери згодом перевели до Дурханцтабору. Звідти він потрапив на фабрику по переробці шкіри поблизу Вроцлава, де познайомився з робітниками, які мали контакт із зв'язковим табірного підпільного центру. Про застереження аспіранта фабричні підпільники передали інформацію Бикову. «Перукар» негайно скликав своїх товаришів у медпункті.

— Перевірка показала, що на Гросмасельвітцштрасе справді є невеликий завод «Ардельт-верке». Підприємство зазначене в списках канцелярії коменданта Шварца серед тих, які поповнюються робочою силою за рахунок Дурханцтабору. Наше завдання: з'ясувати характер виготовлюваної там продукції. Якщо чутка про нову зброю ствердиться, добути якомога більше відомостей про виробництво замаскованого заводу. Це другий етап. А третій… Поки що не будемо поспішати. Насамперед треба вирішити, кому з нас доведеться пробиватися