Читати книгу - "Над Тисою"

Терезія повернулася додому. Мати, накинувши на плечі хустку (з гір тягнуло не весняною прохолодою), чекала дочку біля хвіртки.

— Ну, навіщо ти потрібна була прикордонникам? Гвинтівки на рогачі хочуть поміняти та солдатський суботник влаштувати на твоїй Соняшній горі? Так чи ні? Кажи! Чого мовчиш?

— Ні, мамо, у прикордонників інше діло.

— А саме?

— Та так, по комсомольській лінії.

Опустивши голову, Терезія швидко пройшла повз матір, зникла в хаті. Вечеряти вона відмовилась. Лягла и ліжко не роздягаючись.

Мати, стомившись за довгий весняний день, міцно спала, а Терезія весь пізній вечір і всю ніч проплакала. Соромно, боляче їй було за те, що трапилося сьогодні, І страшно за завтрашній день. Недаремно зацікавилися прикордонники її берлінським другом. Не друг він їй, ні! І не Іван Бєлограй. І як же вона цього сама не помітила? Як дозволила себе так осоромити? З'явився перед нею кучерявий, з гарними очима, веселий, балакучий, і вона, дурна така, прийняла його за хорошу людину, посміхалась йому, ласкала очима і навіть… Та хіба можна знести таке?

Терезія люто терла хусткою палаючий забруднений рот, скреготіла зубами. Знесилівши від злості, від презирства до себе, знову починала плакати. Так, у сльозах, і заснула.

Вранці, побачивши дочку, мати сплеснула руками, заохкала:

— Господи! Що з тобою, донько? На тобі лиця немає. Зблідла… Щоки втягло, як у старої. Очі запали.

— Захворіла я, мамо, — ухильно відповіла Терезія і рушила до дверей.

— Та чим же ти захворіла? Вчора ввечері була здорова, а сьогодні… Ходімо зараз же до лікаря!

— Навіщо? Не треба мені лікаря!

— Та що ти мелеш, говорухо? Як це так — не треба тобі лікаря?

— Так. Він мені не допоможе.

— А хто ж тобі допоможе? Стривай, донько, стривай!..

Мати взяла дочку за підборіддя, підвела її низько опущену голову, допитливо зазирнула в вічі. Невже її єдина, ненаглядна дочка непоправно ображена? Невже їй уже заборонений шлях до щастя? Коли ж це трапилось? Хто ж цей супостат, що образив добру, працьовиту, чесну, довірливу і гарну дівчину? Де він? Та вона йому очі видряпає, та вона його серце вирве і кине собакам з Циганської слобідки…

Про що тільки не передумала Марія Василівна, чого тільки не відчула, дивлячись в глибоко запалі очі дочки!

— Ганнусю, рідна моя, кажи правду, нічого не приховуй.

Тільки в час особливого материнського хвилювання, коли любов до дочки по вінця сповнювала її серце, Марія Василівна називала Терезію Ганнусею. І перше і друге ім'я дали- їй давно, зразу після народження.

Всі новонароджені дівчатка, дочки парафіян протестантської церкви, як правило, одержували подвійне ім'я. Одержала його і дочка Марії Василівни. Ганнусею вона називала її до року, годуючи груддю. Пізніше — Ганко-Терезією, потім просто Терезією. Ганнуся воскресала завжди в тих випадках, коли матері хотілося особливо ніжно приголубити свою доньку.

І лише один Олекса Сокач називав її постійно Ганнусею. Терезії для нього не існувало, хоч для всього колгоспу вона була Терезією, хоч під усіма її портретами, вміщеними в газетах і журналах, зазначалося, що вона Терезія Симак, Герой Соціалістичної Праці, виноградарка з прикордонного колгоспу «Зоря над Тисою». Свою відданість першому йменню Терезії він пояснював дуже просто: «Ти для всіх Терезія, а для мене і матері — Ганнуся. Тільки ми маємо право тебе так звати».

Все це згадала Терезія, почувши материнське «Ганнуся».

— Чого ж ти мовчиш? — стривожено наполягала мити. — Кажи! Все кажи! Нічого не бійся.

Терезія відвела очі від матері:

— Нічого мені тобі зараз казати, мамо. Потім… незабаром дізнаєшся.

— Та про що я дізнаюсь? — ледве не закричала, ледве не застогнала Марія Василівна. — Щось трапилося?

— Мамо, якщо любиш, нічого не будеш питати.

— Ганнусю!

Терезія була невблаганною: пішла на Соняшну гору, не відкривши матері своєї таємниці.

На горі Соняшній Терезію зустрів веселий натовп подруг по бригаді. Стоячи півколом на розпушеному схилі виноградника, вони спиралися на свої рогачі і дружно, в один голос, декламували: «Любят летчиков у нас. Конники в почете. Обратитесь, просим вас, к матушке-пехоте… Обойдите всех подряд — лучше не найдете; обратите нежный взгляд, девушки, к пехоте…».

Не витримавши, вони засміялися і з усіх боків кинулися до Терезії.

— Ну, бригадире, принесла нам привіт від кучерявого піхотинця? — спитала веселоока смаглява Марина.

Терезія зрозуміла, що Іван Бєлограй, перед тим, як прийти до неї, був тут, на виноградниках Соняшної гори, розмовляв з дівчатами і всіх їх причарував, як і її.

Василина, Віра, Явдоха допитувалися:

— Як поживає твій гвардієць?

— Чого не привела його на виноградники?

— А ким він тобі доводиться, Терезіє: сватом, братом, приятелем чи просто так… п'яте колесо до воза?

— Не поламав би йому ребра твій Олекса…

Що повинна була сказати своїм подругам Терезія? Як повести себе? Підхопити жарт, посміятися: низенько, мовляв, вклоняється вам, дівчата, Іван Бєлограй, усіх обіймає, бажає здоров'я і щастя? Ні, вона не засміялася І навіть не посміхнулася. Суворо, з гідністю подивилася на веселих подруг, похитала головою:

— Ех дівчата, дівчата!.. Я гадала, поважаєте мене, а ви… Цей гвардійський піхотинець