Читати книгу - "Золотий Ра, Іван Іванович Білик"

«Онук» виявився добрим дідуганом, він розповів цареві про себе те, що цар знав уже від свого дядька, а потім повідомив:

— Хоч мій дід Крез був найбагатшою в світі людиною, але я й сам не бідняк. Коли мені стало відомо, що ти лаштуєшся в похід на Елладу, я вирішив підрахувати своє добро: самого срібла в мене дві тисячі талантів. Щоб підняти таку вагу, потрібно тисячу невільників, півтори тисячі малих бурдюків. Ну, а золота маю без семи тисяч чотири тисячі тисяч перських дариків.

Цар Хтайарша перебив його:

— Навіщо ти, лідійцю, вихваляєшся переді мною своїми багатствами?

— Я не вихваляюсь, найясніший, а просто хочу тобі сказати, скільки срібла й золота вирішив подарувати тобі.

— Подарувати? Для чого?! — здивувався цар. Досі ніхто не дарував йому срібла-золота, навпаки, всі тільки канючили.

— Я тобі поясню, найясніший, — усміхнувся лідійський гість. — Я належу до давнього царського роду; сім поколінь панували мої пращури в цій землі, аж поки надійшла пора спокутувати гріх родоначальника династії. Боги не хочуть, щоб наш рід царював у цій землі, але ж ми, смертні, керуємося власними бажаннями, що нерідко суперечать волі божества. Мій дід Крез був чоловіком розумним, він хотів, — коли вже йому самому не судилося царювати у власній країні, — щоб на цілому світі взагалі не було іншого, крім шахіншаха, царя. Я теж перейнявся мудрістю свого діда й через те закликаю тебе, шахіншаху, підкорити тих нікчемних балакунів — еллінів. І підношу тобі в дар для цієї справи все своє добро. А золото моє можуть за раз підняти хіба що вісімсот невільників.

Молодий перський цар Хтайарша розчулився й сказав:

— Залиш при собі своє срібло-золото, щирий лідійцю! Коли опинюся в скруті, неодмінно скористаюся ним. А тепер подарую тобі сам оті сім тисяч золотих перських даріків, яких тобі не вистачає до чотирьох тисяч тисяч, і оголошу тебе царським гостеприємцем!

Навіть для Крезового онука то була дуже висока честь. Віднині Піфій ставав першою після сатрапа людиною в Сардах.

За тиждень, узявши з собою й воїв-лідійців, цар Хтайарша рушив з усією численною раттю на північ, де єгиптяни та фінікійці вже зводили через Геллеспонт подвійний міст. Наступного дня перське військо, ввібравши в себе загони всіх підвладних племен, мусило почати переправу в Європу. Та перед цим повинен був відбутись урочистий обряд одруження перського царя з протокою, що сполучала чи роз'єднувала два материки.

Тільки-но розвиднилось, як убрані в найдорожчий священний одяг жерці-маги повели ще багатше вбраного царя Хтайаршу до божественної нареченої. Верховний маг Мітри, бога шлюбу та війни, ніс на мережаному зеленим барвінком рушнику важкий ланцюг із золотих ланок, які глухо дзенькали йому об коліна й тягли руки до землі. Міст через протоку Геллеспонт складався з позв'язуваних один до одного фінікійських і єгипетських суден, поверх яких було настелено поміст із добре пригнаних колод, а по боках для більшої безпеки тяглося поруччя, щоб коні та мули не боялися води. Позаду верховного мага йшло ще двоє магів, які співали мідійську весільну молитву, ведучи попідруки перського царя, вбраного в золототканий каптан, золоті черевики та золоту митру. За цією четвіркою йшов брат покійного Дар'явауша Артабан та інші весільні гості, а замикала хід донька першого перського царя Куруша, сестра й дружина другого царя Камбіса, дружина заколотного мага Гаумати, дружина третього царя Дар'явауша й мати четвертого царя персів Хтайарші — Атосса, яка ревно плакала й дерла обличчя нігтями, намагаючись, однак, не подряпати його.

Забравшись похилим помостом на перший корабель, весільне шестя попрямувало далі й далі, а десь ближче до середини протоки, де була найбільша глибина, верховний маг підняв рушник із ланцюгом угору й, коли з-за обрію виринуло молоде сонце, кинув золотий ланцюг у синьо-зелене скопище хвиль. Ті два маги, що вели попідруки царя, тепер дістали з-за поясів сопілки й почали приголошувати молитві головного мага.

Коли всі рушили назад, цар Хтайарша нишком поглядав на матір і прислухався до її голосіння; його завжди дивувало вміння цієї вже старої жінки робити все ніби насправжки, ніби не просто так. Але він знав, що ті сльози вдавані й вона ніколи себе не дряпне, навіть якби його зараз ховали.

Тепер мало відбутися врочисте святкове жертвоприносіння, а відразу після нього початися переправа раті через Геллеспонт.

Ця протока була вдвічі ширшою від Боспору, але Хтайарша зумисне звелів переправлятися в Європу саме тут, оскільки Боспор тридцять два роки тому виявився нещасливим для персів.

Жертовна відправа доходила кінця, й коли верховний маг урочисто звів руки до Сонця-Мітри, десь дуже далеко прокотився грім. На небі не було ні хмаринки, але вздовж протоки розгулялися вітри, під якими вода завирувала й закипіла, швидко вкриваючись кучерями білих баранців. Хмари народжувалися на землі, вони були руді й гарячі, бо то здіймалися від чимраз дужчого вітру пісок та пилюка.

Рятуючись від них, цар ускочив до свого критого візка й звелів рабам опустити повстяну запону, бо на зубах уже рипів солоний пісок.

Потім смеркло, небо затягло справжньою повстю хмар, а разом зі зливою на царський візок накинулися хвилі тугого, мов камінь, вітру. Коли б раби та вої з полку «безсмертних» не вхопили царський візок за колеса й полудрабки, то буря дуже швидко перекинула б і його.

Буря вщухла пізньої ночі, навколо запала дивна мокра тиша, яку порушував тільки хлюпіт невидимих у темряві хвиль, бо місяць уже зайшов, а зірки заплуталися в мережах високого туману. Над ранок цар Хтайарша прокинувся й глянув крізь досвітню півпітьму, але не повірив