Читати книгу - "Останній сигнал, Ігор Маркович Росоховатський"

— Пробач за мовчанку, думаю, як би тобі все розтлумачити. Важко добирати слова. Справа в тому, що за Горловиною ніби нічого й не було, і водночас було все. Там знаходилося “ніщо”, та воно могло перетворитися на що завгодно…

Він змовк, перебираючи в пам’яті слова людської мови, він відшукував серед них ті, які були зараз потрібні. Матвій Подільський відчув, як важко сигому добирати їх, і підкасав подумки: “Спробуй пояснити через порівняння”.

— Порівняю це з бурхливими гірськими ріками, які впадають у море. Тільки в тих ріках не вода, а інформація про все, що трапляється у Всесвіті: про рух електронів на атомних орбітах, про потоки частинок, про народження дитини і чиюсь смерть, про музику і кохання… Там я перестав відчувати себе як особистість, я розчинився у морі і перетворився на його краплину — і тільки імпульс, що колись був закладений у мене людьми, якимось дивом дозволив мені зберегти частку свого “я”, необхідну, щоб повернутися…

“Що ж ти взнав там? Чи було заради чого йти па подвиг?”

— Розповім тобі лише про один аспект, а висновки роби сам. Коли закінчується цикл розширення, Всесвіт починає стискуватися до краплинки, яку можна з повним правом назвати “ніщо”, бо в ній не існує ні простору, ні часу. Вона згортається, набуває найбільш сталої форми. І ось саме тоді, подібно до некробіотичного випромінювання, яке випускає вмираюча людина, Всесвіт посилає потужний сигнал. Він і визначить, чи станеться вибух, новий цикл, новий Всесвіт…

“Чи можливо розшифрувати цей сигнал?”

— Я розшифрував його тільки зараз, коли відновив втрачену ланку й розв’язав рівняння. Але відповідь зможу оформити лише після обробки рівняння разом з тими, хто мене посилав…

“Я вже говорив тобі, сигоме, що цих людей давно немає серед живих”.

— А я відповів, що для мене вони живі.

“Але ж життя в пам’яті, навіть у твоїй пам’яті, сигоме, це не те саме, що справжнє життя. На жаль. Тобі доведеться працювати з іншими людьми, з нащадками твоїх знайомих…” Нараз Подільський відчув, що його думки-слова більше не знаходять відгуку, що вони нібито провалюються в порожнечу…

— Подивися вперед, — сказав сигом. — Бачиш світлу пляму у сто шістнадцятому секторі?

Людина не розрізняла нічого у вогняному павутинні…

— Це корабель, він іде до Землі, — вів далі сигом. — На ньому ти продовжиш шлях.

“А ти? — запитав Подільський. — Ти полетиш не на Землю?”

— На Землю, — відповів сигом.

“Ти втомився нести мене?”

— Ні, не втомився.

“Тобі набридли мої запитання? Я заважаю тобі робити розрахунки?”

— Знаєш сам, що я здатен водночас думати по багатьох каналах і робити багато справ.

“Ти вважаєш, що мені буде краще серед людей, ніж з тобою?” — допитувався космонавт.

— Не знаю.

“В такому разі, чому ти намагаєшся позбутися мене?”

— Оцінюєш мої дії своїм кутом зору, тому й не можеш зрозуміти, чим вони викликані.

“Чим же?”

Людині здалося, ніби сигом зітхнув.

— Згадай про останній сигнал, від якого залежить доля Всесвіту.

“До чого тут сигнал? Мова йде про тебе й мене”, — нагадав космонавт Подільський, не приховуючи образи.

— Він начебто свідчить про ступінь досягнення гармонії…

Сигом замовк… Нарешті зізнався:

— Не можу висловити. Немає в людській мові таких слів.

Людина вирішила допомогти йому:

“Гармонія в чому?”

— В усьому…

“Згадай хоча б про одну її грань, щоб я міг зрозуміти”.

— Ну, наприклад, гармонія між живими істотами. Вона полягає і в тому, щоб одна істота не завдавала болю іншій.

Людина схвально кивнула: “Розумію”.

— От і добре. — Сигом зрадів, що знайшлася ниточка взаєморозуміння. — Біль свідчить про відсутність гармонії, про дисгармонію, про хворобу. Те саме відбувається в малих системах, подібних до організму людини або тварини, і в яких завгодно великих, навіть таких, як Всесвіт: спрацьовує принцип зворотного зв’язку — від кожної частинки до системи, бо й таким чипом здійснюється процес самоорганізації матерії. Математичні характеристики болю — це завжди характеристика сигналу неблагополуччя, дисгармонії…

Подільський все ще не розумів зв’язку між останніми діями сигома й тим, про що він зараз розповідає…

— Це ж так просто, — говорить сигом. — Я не хочу збільшувати дисгармонію в світі. Ті, хто посилав мене, повинні одержати необхідну їм інформацію. Ті, хто чекає на мене, повинні дочекатися. Ти нагадав мені про Аліну Іванівну, про Алю…

Її давно немає, — мовить людина. — Вона жила в минулому.

— Ось чому ми обидва повернемося на Землю, але в різний час. Тепер розумієш?

— Розумію, — шепоче космонавт, думаючи: “Ось чому стала можливою побудова станції за Юпітером і разючі відкриття Костирського! Ось де джерела його неймовірних знань про природу космосу!”

“Воістину безцінну інформацію принесеш ти людям, сигоме, сине людей”.

— Але важливіше за будь-яку інформацію, за будь-яке знання, інше…

Сигом вмовкає й мовчить довго, а потім говорить, продовжуючи свою думку:

— …Хай це буде радістю навіть однієї істоти… — знову вмовкає і додає ледь чутно: “..згадую: Аля просила, коли повернуся, подзвонити нашим умовним сигналом —