Читати книгу - "Той що вижив, Олександр Шаравар"

Сьогодні всього за кілька годин до світанку ми прибули до столиці і, дочекавшись, коли відкриються готелі, заселилися в один із найкращих. Якщо мені намагалися  відмовити в проживанні, то варто було їм побачити трітірі, як одразу ж знайшлося місце для нас. Кумедно було дивитися, як власник готелю натяками говорив про те, що він не проти, якщо пані буде чаклувати в готелі, нехай і не руйнівне. Судячи з усього, про особливості мани трітірі знали і звичайні нітірі, а не тільки маги. Міра, щоб від неї відчепилися, пропустила через власника приблизно мій резерв мани. Це дасть змогу кілька місяців не старіти власнику. Ох як одразу піднявся сервіс нашого обслуговування. Навіть на кухні знайшлися різні делікатеси, які нам дали на сніданок у вигляді подарунка від закладу.

—  Думаю, ввечері треба буде випробувати м'якість ліжка, - сказала Міра. - А зараз пропоную просто поспати.

—  Повністю з тобою згоден, - вимовив я. - Сподіваюся, паломництво до тебе не почнеться з проханням обдати маною.

—  Теж на це сподіваюся. Інші трітірі ж якось живуть серед нітірі і ніхто їх не просить постійно омолоджувати всіх. Усе, нумо спати. Мене заколисало в цьому демонському возі, ненавиджу його, - сказала вона і просто лягла на своє ліжко. Через секунду ментальна сфера Міри показала, що вона спала.

Слідом ліг спати і я. Мені теж не дуже сподобалася дорога на диліжансі. У середині шляху хтось спробував пограбувати диліжанс. Кучери так зарядили артефактами, що кілька сотень квадратних метрів лісу загорілися після цього. До нападу я хоч трохи дрімав, а після нападу заснути вже не міг і просидів решту шляху, уважно контролюючи все навколо.