Читати книгу - "Доки світло не згасне назавжди"

Огляду перешкоджав чотириповерховий офісний центр «Грушевський». Дівчина додала ходу й за хвилину дісталася перехрестя вулиць Грушевського та Київської. На світлофорі загорілося зелене світло, Рута рушила перетинати дорогу, досягнула середини вулиці й зупинилася. Схожі на клоччя хмари на сході були брудними та кублилися невисоко над землею. Рута вгризалася в них очима, але сонця не бачила. Примітивний, неконтрольований страх, немов кислотою, роз’їдав тіло. Дівчина ледве дихала. А потім…

Крізь лиховісну запону на сході прорізалися жовті промені. Хмари розійшлись, і розпаленіле літнє сонце, що неначе застрягло посеред гілля дерев на північному боці Київської, засліпило Руту.

Від полегшення в дівчини затремтіли коліна, і вона безсило опустилася на асфальт. Просто там, де стояла, – посеред дороги. Вона затулила обличчя долонями й засміялася. Спочатку сміх був схожим на кашель, але незабаром перетворився на нестримний регіт.

Вона не вві сні. Все гаразд. Нехай у пам’яті не залишилося спогадів про те, як усе закінчилося, не біда. Пізніше зателефонує Русецькому та розпитає. Зрештою, яке це має значення? Найважливіше – вона виспалася та прокинулась у…

Рута так зациклилася на сонці, що нічого довкола себе не зауважувала. І лише тоді, коли, тихо клацнувши, перемкнувся світлофор, повільно повернула голову та витріщилася на червоний сигнал. У грудях зародилося дивне відчуття, ніби десь під серцем огидно шкребеться кігтями дрібна тваринка.

Дівчина підвелася й розвернулась обличчям у той бік, звідки мали б їхати автомобілі. І річ не в тім, що машин не було. За півсотні метрів на захід, навпроти 23-го відділення Укрпошти, стояв, блимаючи аварійними вогнями, легковик, уздовж тротуару перед «Політоном» вишикувалися кілька автомобілів таксі. Річ була в тому, що жодна з машин не рухалася. Рута впродовж одинадцяти років перетинала це перехрестя, прямуючи до школи, але не пам’ятала жодного разу, щоб на ньому не було автомобілів.

Вона нарешті вловила, що все довкола якесь дивне. Світло. Воно здавалося надто яскравим, мовби переливалося звідкілясь з-за горизонту, і через те все на вулиці аж надміру вигравало барвами. Далі – тиша. Рута чула тільки шурхіт мінливого вітру в кронах дерев і більше нічого. Та основне – люди. Дівчина заклякла посеред одного з найбільш жвавих перехресть у східній частині Рівного, але не споглядала навкруги жодної людини.

Болюча пульсація з грудей повільно сповзла до живота.

– Ей! – скрикнула Рута. За секунду, глибоко вдихнувши, гукнула голосніше: – Е-Е-Е-Е-ЕЙ!

Із глибини вулиці прилетіло дзвінке відлуння, та поза тим – жодного звуку.

Несподівано Рута помітила на тротуарі за пішохідним переходом розгорнуту книжку. Вітер ледачо перегортав сторінки. Потім ковзнула занепокоєним поглядом по вітринах на південному боці Київської й навпроти магазину світильників угледіла дитячу коляску. Рута нарешті перейшла дорогу, затамувавши подих, підступила до коляски та зазирнула досередини. Пустушка, пляшечка з молоком, чисті підгузки, різнокольорові брязкальця. І все. Дитини не було.

Випроставшись, дівчина стривожено закрутила головою. Що за фігня? Де всі?

Від бордового легковика навпроти пошти її відділяло не більше як двадцять кроків. Рута метнулася до машини й, затуливши обличчя долонями, припала до вікна. У салоні нікого не було. Ключ стирчав у замку запалювання. Дівчина поклала руку на капот. Ще теплий – двигун начебто щойно вимкнули.

Крихітні жовті фари по краях капота розмірено блимали.

Піддавшись імпульсу, Рута оббігла автомобіль і смикнула за ручку дверцят з боку водія. Машина виявилася незамкнутою. Дівчина сіла на водійське сидіння, натиснула на педаль газу та провернула ключ у запалюванні. Двигун умить завівся. Вона не мала водійських прав, але кілька разів, здається, у восьмому класі, Григір починав учити її кермувати, тож уявляла, як зрушити машину з місця.

Увімкнувши першу передачу, Рута відпустила зчеплення й утопила педаль газу. Легковик смикнувся, і двигун заглух. Вона знову завела його, цього разу відпустила зчеплення плавно, й машина рушила. Дівчина перемкнулася на другу, потім на третю передачу та покотила на схід, назустріч сонцю.

Рута їхала прямо, нікуди не звертаючи. Четверту передачу вмикати не стала, просто тиснула на акселератор, ігноруючи надривне гарчання двигуна. Вона проминула автостанцію, обласну лікарню, міський зоопарк і вирулила на естакаду, за якою починалася київська траса. Всюди бачила порожні автомобілі й не бачила людей.

Через дві сотні метрів після розв’язки вигулькнула заправка «SOCAR». Дівчина різко загальмувала, вистрибнула на асфальт і, лишивши машину посеред магістралі, пробігла повз колонки для заправляння до стильної білої будівлі з темними вікнами. Розсувні двері з тихим шурхотом розчахнулися перед нею. Рута ступила досередини. Тут горіло світло, десь шуміла вода, на столику ліворуч входу стояв паперовий келих із недопитою кавою, проте за касою нікого не було.

– Є хто? – у Рутиних очах застигла покинута дитяча коляска. Від самої думки про неї шкіру пробирало морозом. – Є хоч хто-небудь?!

Тиша.

Дівчина затремтіла, повернулася надвір і згадала про Тимофія Русецького. Він повинен знати, що сталося. Вона дістала телефон, натиснула бокову кнопку й завмерла з роззявленим ротом. Обидва індикатори стільникового покриття – і «Київстар», і «life» – були неактивними. Жодної риски, ніякого зв’язку. Хоча шокувало не це. Рута вп’ялася очима в екран, не розуміючи, чому годинник на смартфоні показує той самий час, що й у момент її пробудження,– 9:19 ранку.

Заряд батареї впав до 93%, а час не змінився.

Рука з телефоном опустилася. Дівчина звела голову – на трасі навпроти не було ні дерев, ні звукового бар’єра – й потягнулася очима до горизонту. Її приголомшений погляд поступово склянів від жаху.

Низькі кудлаті хмари й далі пливли по небу, проте сонце не рухалося. Висіло на тому самому місці, що й кілька хвилин тому.

Удалині над пагорбами розгорталося сіре полотнище дощу.

Тхнуло сирою землею…

107

– Як таке могло статися?

Відтоді, як Євген Домбровський, завідувач відділення інтенсивної терапії міської лікарні, засмаглий чоловік із подвійним підборіддям і широко посадженими скаламученими очима, зайшов до палати, Аміна й на мить не відпускала Григорової руки. Вчепилася обома долонями та горнулася до чоловіка так одчайдушно, так розпачливо, що лікарю здавалося, ніби сплуталися не лише їхні руки та думки, а й внутрішні органи. Як громом прибите подружжя немовби зрослося в один організм.

– Я добре знайомий із Русецьким. Тямущий мужик, – низький грудний голос різав повітря, неначе ножем. – Його син нещодавно влаштувався до нас анестезіологом.

«Навіщо мені знати про його сина?» – із безсилою, адресованою в нікуди люттю подумала жінка.

– Я не кажу, що Русецький причетний.

– Розумію. Але зламу не було, зловмисник чи зловмисники просто зайшли. Тому… – Домбровський