Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн. 2"

— Розумієте,— ледь вередливо мовила вона,— якби я сказала, що закохалась у вас по вуха, то це була б брехня, і головне — ви б знали, що це брехня.

— Часом мені здається, моя крихітко, що ваша хіть говорити правду надто вже далеко сягає. Чи не гадаєте ви, що вам радше годилося б збрехати: «Я кохаю вас, Рете»,— навіть коли ви й зовсім цього не почуваєте?

«І куди це він хилить?» — запитувала вона саму себе, щораз дужче бентежачись. Виглядав він дуже дивно, був якийсь збуджений, чимось ображений і водночас насмішкуватий. Він відпустив її долоні, руки засунув глибоко в кишені штанів і стис їх у кулаки.

«Хоч би я мала й втратити його, а скажу правду»,— похмуро подумала Скарлет, відчуваючи, що дедалі більше дратується, як бувало завжди, коли він допікав їй.

— Це була б брехня, Рете, та й взагалі навіщо нам усі ці глупства? Ви мені подобаєтесь, я вже сказала. Ви розумієте, що це означає. Колись ви казали мені, що не кохаєте мене, але що між нами багато спільного. Ми обоє шахраї, саме так ви...

— О Боже! — прошепотів він, враз одвертаючи голову.— Вскочити у власні сильця!

— Що ви кажете?

— Та нічого.— Він глянув на неї і засміявся, але сміх цей не звучав приємно.— Призначте краще день, моя люба.— І знов засміявся, нахилився й поцілував її долоні. Їй полегшало, коли вона побачила, що його похмурість спадає і до нього вертається добрий гумор, тож і собі усміхнулась.

Хвилинку він пестив її руку й дивився на неї ледь іронічно.

— Вам ніколи не траплявся в котромусь романі старий як світ мотив, коли дружина, байдужісінька до власного чоловіка, раптом закохується в нього?

— Я не читаю романів, ви ж знаєте,— відказала вона і, приладнуючись до його жартівливого тону, додала: — Та й ви самі колись казали, що це найбільший несмак, коли чоловік і дружина закохані одне в одного.

— Колись я чортзна-скільки дурниць наговорив,— гостро мовив він, зводячись на ноги.

— Не черкайте.

— Вам доведеться до цього призвичаїтись, та й самій теж навчитися черкати. Ви маєте призвичаїтись до всіх моїх поганих звичок. Це буде часткою ціни, яку ви заплатите за те... що я вам подобаюсь і що ви накладете свої милі лапки на мої гроші.

— Не варто злоститись тільки через те, що я не збрехала вам і не догодила вашому самолюбству. Ви ж не закохані в мене, ні? То чого б я мала бути закохана у вас?

— Ні, моя люба, я не закоханий у вас, так само як і ви не закохані в мене, а якби й був закоханий, то ви про це дізналися б хіба остання в світі. Хай Бог боронить того чоловіка, що по-справжньому покохає вас. Ви, любонько, розбили б йому серце, моя жорстока й шкодлива кицюню, таж ви така безтурботна й самовпевнена, що навіть не приховуєте своїх пазурців.

Рет рвучко підняв її на ноги й знов поцілував, але цим разом уста його були інакші, бо він, здавалося, не зважав на те, що їй боляче — він немов свідомо хотів завдати їй болю й образити. Губи його сповзли по шиї нижче й нижче, аж урешті припали до грудей там, де був викот сукні, таким довгим і міцним поцілунком, що його дихання обпекло їй шкіру. Руками вона намагалася відштовхнути його, вдаючи уражену скромність.

— Не робіть цього! Як ви смієте!

— Серце ваше тріпоче, як у кролика,— насмішкувато кинув Рет.— Якби я був зарозумілий, то сказав би, що при звичайних любощах воно так не б’ється. Пригладьте своє настовбурчене пір’ячко. Не треба вдавати цієї скривдженої цноти. Краще скажіть мені, що вам привезти з Англії. Може, обручку? Яку саме ви хотіли б?

Вона завагалась на мить, зацікавлена його останніми словами, хоч при тім чисто по-жіночому воліла б і далі виявляти свій гнів та обурення.

— О!.. обручку з діамантом!.. і щоб камінець, Рете, був дуже великий.

— Це ви хочете похизуватись перед своїми зубожілими приятельками й сказати: «Он що я маю!» Гаразд, у вас буде обручка з великим камінцем, таким великим, щоб ваші менш таланисті приятельки могли перешіптуватись, який це несмак — носити такі здорові діаманти.

Він раптом швидкою ходою рушив через кімнату до причинених дверей, а вона здивовано ступнула вслід за ним.

— Що сталося? Куди ви йдете?

— До себе, мені треба спакуватись.

— Але ж...

— Що «але»?

— Нічого. Бажаю вам приємної подорожі.

— Дякую.

Рет розсунув двері й вийшов у хол. Скарлет вийшла й собі, трохи розгублена й розчарована такою несподіваною розв’язкою. А він накинув плаща, взяв рукавички й капелюха.

— Я напишу вам. Дасте мені знати, якщо передумаєте.

— А ви не...

— Що саме? — Він, здавалося, поривався вийти.

— А ви не поцілуєте мене на прощання? — тихенько прошепотіла вона, щоб не почув хто з домашніх.

— А чи не забагато буде вам поцілунків як на один вечір? — відказав він, ущипливо глянувши на неї згори вниз.— І подумати лишень — така скромна й добропорядна молода жіночка... Але ж і справді це приємно, хіба ні?

— Ох, ви таки неможливий! — розлючено скрикнула Скарлет, дарма що її могла почути Мамка.— Я й не подумаю шкодувати, якщо ви більше сюди не вернетеся.

Вона обернулась і майнула до сходів нагору, сподіваючись, що його тепла долоня ляже їй на плече й зупинить її. Та він тільки розчахнув зовнішні двері, крізь які війнуло холодним протягом.

— Але все ж я вернуся,— сказав він і вийшов, а вона так і лишилася стояти на нижній сходинці, дивлячись на зачинені двері.

*

Обручка, яку Рет привіз із Англії, і справді виявилася великою, такою великою, що Скарлет соромилась її носити, їй до вподоби були яскраві й коштовні оздоби, однак цього разу Скарлет не покидало прикре відчуття, що всі скажуть, і слушно, яка ця обручка вульгарна. Діамант посередині був у чотири карати, а круг нього містилося кілька смарагдів. Цей перстень сягав до кісточки у неї на пальці і своєю вагою аж наче відтягував усю долоню. Скарлет мала підозру, що Ретові було непросто дістати такого персня і що він, щоб допекти їй, зумисне наказав зробити його якомога крикливішим.

Поки Рет не вернувся до Атланти й на пальці