Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— За нею упадає ціла зграя закоханих придворних, дужих молодих чоловіків із медовими язиками. Вони жадають її з усіх можливих причин: через ім’я, через землі, через розум, — він зробив чималу паузу. — І як вона має відреагувати на залицяння хворого стариганя, який ходить із ціпком — якщо, звісно, взагалі ходить? — він скривив вуста так, наче ці слова були гіркі.
— Але ж ваше становище неодмінно… — заговорив я.
Алверон підняв руку й поглянув мені просто в очі.
— Ти одружився б із жінкою, яку купив?
Я опустив погляд.
— Ні, ваша милосте.
— Я теж ні. Думка про те, щоб умовити цю дівчину на одруження, скориставшись становищем… огидна.
Ми трохи помовчали. Я дивився, як за вікном двоє вивірок ганяються одна за одною довкола високого стовбура ясена.
— Ваша милосте, якщо я допомагатиму вам залицятися до цієї дами… — я відчув жар мейрового гніву, ще навіть не повернувшись до нього. — Перепрошую, ваша милосте. Я забагато на себе взяв.
— Отже, це знову твій здогад?
— Так, ваша милосте.
Якусь мить він неначе боровся із самим собою. А тоді зітхнув, і напруження в кімнаті спало.
— Це я мушу тебе перепрошувати. Від цього дряпучого болю мені уривається терпець, а ще я не звик обговорювати особисті питання з незнайомцями, тим паче тоді, коли вони вгадують їх потай від мене. Розкажи мені про решту своїх здогадів. Якщо потрібно, будь зухвалим.
Мені стало трохи легше дихати.
— Я здогадуюся, що ви хочете побратися з цією жінкою. Передусім для того, щоб виконати свій обов’язок, але також і з кохання до неї.
Знову запала тиша — не така страшна, як попереднього разу, та все-таки напружена.
— Кохання, — поволі проказав мейр, — це слово, яким зловживають дурні. Вона, безумовно, варта кохання. А я відчуваю симпатію до неї, — він зніяковів. — Більше нічого я не скажу, — повернувся в мій бік. — Я можу розраховувати на твою обачність?
— Звісно, ваша милосте. Але нащо так це приховувати?
— Я волію діяти, коли забажаю сам. Чутки спонукають нас до дій тоді, коли ми ще не готові, або псують ситуацію тоді, коли вона ще не зовсім доречна.
— Розумію. Як звати цю даму?
— Мелуан Леклесс, — обережно вимовив мейр. — Отож я особисто дізнався, що ти харизматичний і маєш гарні манери. Ба більше, граф Треп запевняє мене, що ти чудово вигадуєш і граєш пісні. А саме це мені й потрібно. Чи підеш ти до мене на таку службу?
Я завагався.
— І як саме ваша милість користуватиметься моїми послугами?
Він скептично поглянув на мене.
— Як на мене, це мало би бути цілком очевидно для людини, що так гарно про все здогадується.
— Я знаю, що ви, ваша милосте, сподіваєтеся позалицятися до дами. Але не знаю як. Хочете, щоб я склав один-два листи? Писав їй пісні? Чи я лізтиму на балкони при світлі місяця, щоб залишати квіти в неї на підвіконні? Танцюватиму з нею в масці, називаючись вашим іменем? — я слабко йому всміхнувся. — Ваша милосте, з мене не бозна-який танцюрист.
Алверон розсміявся глибоким щирим сміхом, але хоч він і прозвучав радісно, я здогадався, що сміятися мейрові боляче.
— Я більше думав про перші два пункти, — зізнався він і з важкими повіками знов опустився на подушки.
Я кивнув.
— Ваша милосте, мені знадобиться дізнатися про неї більше. Намагатися залицятися до жінки, не знаючи її, було б гірше ніж дурістю.
Алверон стомлено кивнув.
— Елементарне тобі може пояснити Кодікус. Він чимало знає про історію родин. Родина — це фундамент, на якому стоїть людина. Якщо ти залицятимешся до неї, тобі потрібно буде знати її походження, — він жестом підкликав мене до себе та простягнув залізний перстень. Затримавшись у повітрі, його рука затремтіла від натуги. — Покажи оце Кодікусу, і він здогадається, що ти від мене.
Я швидко взяв перстень.
— Він знає, що ви плануєте одружитися?
— Ні! — Алверон різко розплющив очі. — Нікому про це не кажи! Вигадай якусь причину для своїх запитань. Піди та принеси мої ліки.
Він відкинувся назад і заплющив очі. Йдучи, я почув, як він кволо промовляє:
— Іноді її не надають свідомо, іноді її не надають добровільно. Тим не менше… вся влада.
— Так, ваша милосте, — відповів я, та він поринув у неспокійний сон іще до того, як я вийшов із кімнати.
Розділ п’ятдесят дев’ятий. Мета
Покинувши мейрові кімнати, я замислився, чи не послати поперед себе до Кодікуса кур’єра зі своєю візитівкою та перснем. А тоді відмовився від цієї думки. Я ж виконую доручення для мейра. Це вже точно має виправдати незначне порушення етикету.
Завдяки численним чуткам я знав, що арканіст Алверона постійно перебуває при дворі мейра вже понад десятиліття. Але я гадки не мав, чого від цієї людини чекати, — тільки знав, що він живе в одній із південних веж маєтку.
Я постукав у товсті дерев’яні двері.
— Стривайте, — долинув тихий голос. Стало чути, як хтось відсуває засув, двері відчинились, і за ними показався худий чолов’яга з довгим яструбиним носом і кучерявим чорним волоссям. Він був убраний у довгий темний одяг, який чимось нагадував мантію майстра. — Так?
— Я тут замислився, чи не можна забрати у вас трохи часу, пане, — проказав я. Моє збентеження було вдаваним лише наполовину.
Він окинув мене поглядом і зауважив мій вишуканий одяг.
— Приворотними зіллями не займаюся. Таке можна знайти в Нижньому Северені, — важкі двері почали мало-помалу зачинятися. — Хоча вам, на мою думку, краще підійшли би трохи танців і кілька троянд.
— Я тут з іншої причини, — швидко відповів я. — Власне кажучи, з двох причин. По-перше, заради мейра, по-друге, заради себе.
Я підняв руку, показуючи залізний перстень на долоні. З лицьового боку персня було нанесено ясним золотом ім’я Алверона.
Двері припинили зачинятися.
— Тоді заходьте, — промовив Кодікус.
Кімната скидалася на маленький Університет в одному приміщенні. У знайомому червоному світлі симпатичних ламп виднілися полиці з книжками, столи, заставлені крученим скляним посудом, а у віддаленому кінці я розгледів щось схоже на маленьку пічку чи тигель, наполовину заховане за вигнутою стіною вежі.
— Боже милостивий! — вигукнув я та прикрив рота однією рукою. — Це дракон? — показав на величезне опудало крокодила, що звисало з однієї з балок попід стелею.
Майте на увазі: деякі арканісти стережуть свою територію ревніше за акул, особливо ті, кому вдалося добутися таких розкішних придворних посад. Я гадки не мав, як Кодікус може відреагувати на юного студента-арканіста на своїй території, тож вирішив, що безпечніше зіграти роль приємно дурнуватого, нешкідливого панича.
Кодікус зачинив за мною двері й захихотів.
— Ні. Це алігатор. Запевняю, цілком безпечний.
— Він мене трохи наполохав, — сказав я. — Яка користь від такої штуки?
— Чесно? — він підвів погляд на опудало. — Насправді я не знаю. Воно належало арканістові, який жив тут
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страх мудреця, Патрік Ротфусс», після закриття браузера.
