Читати книгу - "Гра престолів"

— Ти сам, так? — запитав найкремезніший з незнайомців — голомозий чоловік з обвітреним обличчям.— Загубився у вовчому лісі, бідолаха.

— Я не загубився! — Бранові не сподобалося, як вони його роздивляються. Він нарахував чотирьох незнайомців, та коли озирнувся, позаду побачив іще двох.— Брат від’їхав секунду тому, а скоро під’їде моя варта.

— Твоя варта, еге ж? — мовив інший чоловік. Його худе обличчя поросло сивою щетиною.— І що ж вона вартує? Оце там у тебе на плащі не срібна шпилька?

— Гарна,— почувся жіночий голос. Але жінка мало була схожа на жінку: сама довготелеса й худорлява, з таким самим грубим обличчям, як і в решти, а волосся ховалося попід круглим, як горщик, напівшоломом. У руках вона тримала чорний дубовий спис завдовжки вісім футів, з іржавим гостряком.

— Дай-но поглянути,— зронив голомозий здоровань.

Бран схвильовано дивився на нього. Одяг на ньому був брудний і подертий мало не клапті, весь у латках — де коричневих, де синіх, де темно-зелених; плащ, колись чорний, вицвів і посірів. Чоловік із сивою щетиною теж був одягнений у чорне, зненацька збагнув Бран. І тут-таки йому пригадався клятвопорушник, якого скарав на горло батько того дня, коли вони знайшли вовченят; той чоловік теж був у чорному, і батько сказав, що він — дезертир з Нічної варти. «Такі люди найнебезпечніші,— сказав тоді лорд Едард.— Дезертир усвідомлює: якщо його схоплять, він приречений, тож не цурається злочину, навіть найстрашнішого».

— Шпильку, хлопче,— сказав здоровань, простягаючи руку.

— Коня ми теж заберемо,— сказала інша жінка — нижча за Роба, вона мала широке пласке обличчя й прилизане жовтувате волосся.— Злазь, бігом.

З її рукава вислизнув ніж із зазубленим, як пилка, лезом.

— Ні,— пробурмотів Бран,— я не можу...

Не встиг він і подумати, що слід розвернутися й тікати геть, як здоровань схопив Танцівницю за повіддя.

— Можеш, лорденя... і злізеш, якщо тобі життя дороге.

— Стіве, глянь-но — він прив’язаний,— довготелеса жінка тицьнула списом.— Може, він і правду казав.

— Ремені, еге ж? — мовив Стів. І витягнув з піхов на поясі кинджал.— З ременями можна впоратися.

— Ти що — калічка? — запитала коротуха.

Бран спалахнув.

— Я — Брандон Старк із Вічнозиму, і ліпше вам відпустити мого коня, бо вас усіх стратять.

Кощавий чолов’яга з сірою щетиною на обличчі розреготався.

— Хлопчак зі Старків, так і є. Тільки Старки такі дурні, що починають залякувати, коли мудріші вже благають.

— Одріж йому його прутик і запхни до рота,— підказала коротуха.— Щоб мовчав.

— Гейлі, ти дурніша, ніж потворніша,— зронила довготелеса жіночка.— З мертвого хлопця зиску не буде, а от з живого... прокляття на богів, тільки подумайте, скільки дасть Манс за те, щоб отримати в заручники рідну кров самого Бенджена Старка!

— Прокляття на Манса,— вилаявся здоровань.— Хочеш знову туди, Ошо? Ну ти й дурепа! Думаєш, білим блукальцям не байдуже, що ти везеш заручника?

Повернувшись до Брана, він розтяв ремінь у нього на стегні. Дублена шкіра зі свистом луснула.

Удар, швидкий і недбалий, глибоко розсік одяг. Опустивши погляд, Бран побачив у тому місці, де розійшлися штани, власну бліду шкіру. А тоді зацебеніла кров. Відчуваючи запаморочення, він мовби здалеку спостерігав за тим, як росте червона пляма: не було ні болю, ні натяку на відчуття. Здоровань здивовано забуркотів.

— Опусти зброю, і я обіцяю тобі швидку й безболісну смерть,— здаля гукнув Роб.

Бран з відчайдушною надією підвів голову — і побачив брата. Голос у Роба був напружений, і тому слова прозвучали не надто владно. Брат сидів на коні, рука в рукавиці стискала меч, а за спиною в нього лежав закривавлений лось.

— Брат,— зронив чолов’яга з сивою щетиною.

— Який грізний,— глузливо мовила коротуха, яка називалася Гейлі.— Ти збираєшся з нами битися, хлопчику?

— Не будь дурним, хлопче. Ти один проти шістьох,— підняла спис довготелеса жінка.— Стрибай на землю й кидай меч. Ми тобі щиро подякуємо за коня й за лосятину, і тоді можете з братом забиратися.

Роб свиснув. Долинув легкий тупіт м’яких лап по вологому листю. Підлісок розступився, з низько навислих гілок посипався сніг, і з-поміж зелені вигулькнули Сіровій і Літо. Понюхавши повітря, Літо загарчав.

— Вовки,— видихнула Гейлі.

— Деривовки,— виправив Бран. Недоростки вже стали завбільшки з вовків, яких Бранові траплялося бачити, але відмінності легко було зауважити, якщо знати, де шукати. Мейстер Лувін і псар Фарлен навчили Брана. У деривовка голова більша, ноги вищі, а тонкий писок — довший. Стоячи попід лагідним снігом, худоребрі деривовки справляли жахливе враження. У Сіровія писок був вимащений свіжою кров’ю.

— Песики,— презирливо кинув голомозий здоровань.— Хоча подейкують, що вночі нічого не гріє так, як плащ із вовчого хутра,— він зробив різкий жест.— Вбийте їх.

— Вічнозим! — крикнув Роб, пришпорюючи коня. Мерин помчав узбережжям, а назустріч виступили голодранці. Бездумно рвонув уперед, щось вигукуючи, якийсь чолов’яга з сокирою. Робів меч поцілив йому просто в обличчя; почувся нудотний хрускіт, і бризнула кров. Кощавий з сивою щетиною потягнувся до повіддя й на мить його навіть схопив... аж тут на нього наскочив Сіровій і потягнув на землю. Зойкнувши, кощавий з плюскотом гримнувся навзнак у струмок і пішов з головою під воду, шалено розмахуючи ножем. За ним у воду стрибнув деривовк, і де вони вдвох зникли, біла від шуму вода забарвилася в червоне.

Посеред струмка схрестили зброю Роб з Ошею. Її довгий спис здавався змією зі сталевою головою: він цілив Робу в груди — раз, двічі, тричі, але всі удари Роб відбивав мечем. На четвертому чи п’ятому ударі жінка надто подалася вперед і на мить втратила рівновагу. Рвонувши їй назустріч, Роб збив її з ніг.

За кілька кроків од нього Літо, клацаючи зубами, кинувся на Гейлі. Ніж зачепив йому бік. Літо ковзнув геть, загарчавши, а тоді знову напав. Цього разу зуби його зімкнулися в жінки на литці. Стиснувши ножа обіруч, коротуха завдала удару згори вниз, але деривовк, здавалося, передбачив його. На мить він відпустив її — в зубах залишилася подерта шкіра, клапті тканини й криваве м’ясо. Щойно Гейлі, заточившись, упала, Літо