Читати книгу - "Син"

Проте майже всім нафтовикам цей «шедевр» сподобався. І вони стали копіювати ідіотські манери героїв фільму — жбурляли жмені срібних доларів із вікон своїх лімузинів, приймали ванни з шампанського (коштувало це задоволення близько двадцяти тисяч доларів). Хоча таке, мабуть, траплялося й раніше: прикордонні території були ще цілком не заселені, коли Буффало Білл влаштовував свої шоу; полковник завжди бурчав, що ковбої чинять безглуздо, читаючи романи про ковбоїв. Чому? А тому, що так вони втрачають найважливішу зі своїх цінностей — правдиву книгу власного життя.

Джонсон програв на виборах, поступившись Стівенсону кількома сотнями голосів. Але завдяки отій урні № 13 він усе одно став сенатором, тож Джинні чекала на його дзвінок. Адже вона знала, що він уже спілкувався з Мерчісонами, а ще — з Калленом, Бравном і Гантом (власне, лише одиницям нафтовиків він тоді не зателефонував). Спікером Палати представників був тоді Сем Рейберн — єдина людина, яка крім Джонсона стояла на заваді в янкі, котрі прагнули відмінити знижку на виснаження природних ресурсів. Пізніше нафтовикам стало вигідно, щоб у конгресі були тільки республіканці, проте за тих часів їм конче було потрібно лідерство демократів. Тож вони не шкодували грошей, щоб підтримувати Джонсона та Рейберна.

Тепер усі вони мертві: Генк, Джонсон, Рейберн, Коук Стівенсон, Мерчісон, Каллен і Гант… а незабаром до цього списку приєднається й вона. Їй слід було б радіти: майже всі, кого вона знала у своєму житті, уже відійшли в потойбіччя. Та чомусь жодної радості вона не відчувала, адже була впевнена, що потрапить до безмежної темряви, звідки вже ніколи не повертаються. Тому те, що інші пішли з життя раніше, і не мало для неї ніякого значення.

У цьому й полягала проблема — християнка з Джинні була геть нікудишня. Справжні віруючі сподіваються на те, що в іншому світі здобудуть усе, чого не мали тут: багатство, щастя, другий шанс… А вона — мала все, що хотіла, і ніщо інше було їй не потрібне. І найціннішим із того, що вона мала, для неї був дар бачити речі саме такими, якими вони є. Вона завжди розуміла, у чому відмінність між її бажаннями та дійсністю. І тут — вона це знає! — дійсність полягає в тому, що її життя обірветься — так само, як обірвалося свого часу життя Генка. І вона ніколи більше не побачить свого чоловіка, бо вся його сутність відійшла разом із його тілом. Учені вже давно торочать, що світло в кінці тунелю — це ніщо інше, як ілюзія, яку створюють наші нейрони. Тож, окрім тіла, ми нічого не маємо. Хоча Джинні сподівалася, що колись доведуть протилежне, утім, дуже сумнівалася в цьому.

Вона знову роззирнулася довкола: ті самі старовинні різьблені меблі, висока-превисока стеля, камін, дрова в якому горять, не даючи жодного тепла. Це все схоже на чистилище, і вона не проти пролежати тут хоч цілу вічність, занурюючись у приємні спогади знову й знову. Варто їй лишень заплющити очі, і Джинні вмить переноситься у Вашингтон, де жив Джонас. Він тоді покликав її в гості, щоб познайомити з якоюсь важливою персоною; зустріч відбулася на Чесапікській затоці, де вони втрьох сіли покататися в катер.

Ноги її були вкриті засмагою — і жодних потворних варикозних вен. Одягнена вона була в яскравий сарафан. Джонас керував катером, а вона сиділа навпроти блідого суб’єкта з тонким, ламким волоссям (його шкіра вже набувала нездорового червоного відтінку — це він уперше в житті на сонце вибрався, чи що?), який намагався фліртувати з нею. Та їй було навіть приємно — удома, звичайно, вона б не дозволила собі такого, але тут — серед прозорої води, під чудовим блакитним небом (і ніякої тобі спеки!) — їй спало на думку, що на деякий час можна й змінити свої звички.

Це вперше за весь рік, ба навіть більше, Джинні вирушила в далеку поїздку, залишивши своїх дітей удома. Щоправда, вона вже відчувала, що носить під серцем іще одного… котрого з них? Напевно, Бенджаміна. Проте своєму приємному співрозмовникові вона цього не сказала (сам він про її «цікаве становище» не здогадався). Чоловічок цей був опецькуватим — словом, повна протилежність Генка. Однак він видався їй дотепним і досить симпатичним, хоча таке враження в неї могло виникнути лише тому, що тут до жінок ставилися краще, ніж у Техасі. Янкі, може, і не притримає дверей, коли крізь них проходитиме жінка, проте він завжди поводитиметься з нею як із рівною собі (принаймні намагатиметься так поводитися). Джинні мимоволі стала уявляти, яким було б життя, якби скрізь панували такі порядки.

Чоловічок тим часом перекинувся кількома словами з Джонасом, а тоді знову обернувся до неї. Усмішки на його обличчі вже не було.

— Зовсім не хочеться так скоро повертатися до нудних ділових розмов, але наш друг керманич, — кивнув він у бік Джонаса, — на жаль, має невідкладні справи в місті.

Вона знизала плечима, ніби їй було байдуже. Хоча насправді вона б аж ніяк не відмовилася провести весь день на воді — подалі від своїх дітей і телефону.

— Що ви знаєте про Мохаммеда Мосаддика? — спитав він.

— Що його треба остерігатися.

— А якщо я скажу, що йому вже недовго залишилося бути при владі?

Її співрозмовник витримав паузу, чекаючи, поки вона щось скаже у відповідь. Їй і справді було що сказати, проте натомість Джинні вирішила промовчати, порадівши при цьому, що Генка немає поряд.

— Англо-іранська нафтова компанія поверне собі дещо з того, що втратила, — заговорив він знову. — Але так, як раніше, уже не буде, часи змінилися.

Джинні випила ще трохи соку.

— Найбільшим компаніям дістануться й найбільші шматки пирога, — вів далі бізнесмен. — Але нині ми прагнемо зібрати коаліцію добровольців, які готові будуть надавати свої кошти за найпершим нашим проханням.

— Бо це буде некрасиво — віддати все провідним компаніям?

— Саме так. Це Америка, і нам подобається вишукувати маленьких людей. — Він обвів поглядом широкий водний простір. — Чудовий день, правда?

Генк зараз став би випитувати в нього конкретні цифри — відсотки тощо, та це, як вважала Джинні, було наразі неправильним підходом. І вона вирішила просто довіритися цьому