Читати книгу - "Спалах, Ендрю Вебстер"

Тімур

У темній, заштореній кімнаті на двоспальному ліжку лежав Тімур. Він був у чорних штанах і синьому джемпері, але не просто спав, як могло здатися на перший погляд. На письмовому столику біля ліжка лежала перевернута баночка снодійного, а настільна лампа була вимкнена.

Перед тим як зайти сюди, Тімур наказав Варі не турбувати його, поки сам не вийде. Сказав, що дуже втомився, і одразу проковтнув три пігулки «Сліпзону». Тепер він робив те, що допомагало в камері й рятувало від рутини «Павлівки» – проникав у чужі сновидіння.

Раніше він займався цим без особливої мети, лише раз потрапивши на бал до Кіра в пустелі. Але цього разу все було інакше.

Його очі під повіками безперестанку рухалися з боку в бік, немов маятник настінного годинника – і так уже четверту годину поспіль. Четверту годину він стрибав із одного сну в інший, не затримуючись у жодному більше ніж на п’ять-шість секунд. Цього часу вистачало, щоб зрозуміти: нічого цінного там немає.

Від більшості снів він просто відкараскувався. Добре, що вранці спить не так багато людей, і ще краще, що лише половина з них бачать сни.

Йому потрібно було залишатися в цьому сновидному стані, щоб, коли запрацює спалах і почнеться відтворення передбачення, його сутність затягло прямо туди, де все відбуватиметься. Тімурові навіть не потрібно нічого робити – потужна сила, якою володіють лише такі, як він, сама пронизає його тіло з голови до п’ят і спрямує до відтворення сну-передбачення. Байдуже, кому він насниться.

Наразі в місті був лише один, крім нього, хто мав такий дар.

Раніше Тімур стрибав із сну в сон, намагаючись пробитися до Кіра, але той навчився блокувати його. Якби не це, він уже давно розчавив би любителя холоду й відправив у його стихію – на кладовище. Там, на восьмиметровій глибині, земля ніколи не прогрівається вище п’яти градусів. Але тепер це зробив хтось інший.

Тімур відчув це приблизно на двадцятій хвилині свого сновидного стану – Кіра більше не було серед живих. Ні у сні, ні в спалаху, ніде.

До цього моменту в ньому ще тліло життя. Здавалося, він перебував у комі, бо зовсім не заважав Тімурові проникати в свої марення. Про блокування навіть не йшлося.

З цих уривків Тімурові вдалося дізнатися, хто покінчив із його непримиренним ворогом. У снах Кіра, наче заїжджена платівка, знову і знову відтворювався той самий момент: спочатку в нього стріляють, а потім кидають ніж. Після цього – темрява. І знову: хромований револьвер, розкладний ніж. Потім уривчасті кадри – швидка, поліцейський, лікар… і все. Кіра не стало.

Того, хто метнув ніж у його непримиримого ворога, Тімур добре знав – бо сидів за нього в ізоляторі. Тепер Святослав став тим, хто заволодів таким бажаним автомобілем, якого сімнадцятий жадав ось уже два роки. Щоправда, Тімур лише припускав це – стовідсоткових доказів не мав. Інакше седан міг опинитися в хтозна-чиїх руках, і тоді знайти авто буде набагато складніше.

Зараз у нього був шанс розшукати Святослава, коли той засне й побачить сновидіння. Це було непросто – Тімур лише раз опинявся у його голові, коли випадково проскочив під час спалаху. Якоїсь «адреси», щоб знову потрапити туди, він не мав. До мізків Кіра нюх сімнадцятого уже був відточений. До Святославових – поки що ні.

Тімур передусім сподівався на спалах – коли перукар опиниться у віщому сні, він не забариться. Але проблема в тому, що спалаху, як і нещасного випадку, можна чекати занадто довго.

Якщо Святослав встигне віддалитися більш ніж на чотириста кілометрів, Тімур більше не зможе зазирнути до нього. А це означатиме, що з «Daewoo Leganza» доведеться попрощатися. А Тімурові цього аж ніяк не хотілося.

Сонце, пляж, ліс, гулянка, діти, весілля, поцілунок, собака… Стрибаючи з одного сну в інший, Тімур бачив усе це – і відчував теж. Кожне сновидіння було наповнене різними емоціями: то болем, то радістю, то страхом, то надією, то задоволенням, то жалем.

Але з кожною хвилиною цього безнадійного плигання його все більше роз’їдала злість. Злість від того, що ніж у голову Кіра всадив не він. І від того, що ці стрибки не приносили жодної користі.

Тіло Тімура, що лежало на ліжку, тепер час від часу здригалося. Разом із ним здригався й опецьок, витатуйований на шиї. Очі метушливо бігали під повіками – сімнадцятий пришвидшував свої пошуки. Йому не хотілося прокинутися без результату.

Чи любив він Лінду та Варю? Так. Інакше лишив би у тому сараї, де їх замкнув Кір. Він любив – і тому хотів знайти седан. Коли знайде, життя зміниться на краще. Значно краще. А коли покінчить з усіма претендентами на «Daewoo», воно стане не просто казковим, а неймовірно казковим. Завдяки його здібностям у них буде не просто існування, як зараз, а справжній рай на землі.

Як усе втілити в життя, Тімур спланував ще у в’язниці. А щоб план запрацював, йому потрібен був автомобіль Кіра. Добре, що один пункт зі списку вже можна викреслити: позбутися небіжчика – виконано. Хоч і не його руками.

Через якийсь час його тіло завмерло, а очі більше не бігали під повіками – Тімур зупинився. Сон, у якому він зараз перебував, показував дівчинку, що тікає темним провулком від зграї здичавілих собак. Під її ноги раз у раз потрапляли бляшанки з-під лимонаду чи пива, бордюри, пакунки зі сміттям. Вона спотикалася, падала, знову підхоплювалася і бігла далі – до наступної перепони на шляху до порятунку. Собаки мчали слідом, з піною навколо щелеп.

Тімур розумів, що це не те сновидіння, на яке він чекав. Зовсім не те. Але він щось відчув – так само, як ті собаки відчували страх дівчинки. Його наче хтось кликав. Він зупинився, намагаючись зрозуміти, чи це не здалося.

Дівчинка, тікаючи, кричала, немов різана. Зазвичай у чужих снах, у які він вривався, звуки були приглушеними, не такими гучними, як у реальному житті. Але зараз страх заповнив усе сновидіння.

Вона оббігала припарковані автомобілі, баки зі сміттям і, здається, вже мала б прокинутися від власного галасу. Що було дивно – собаки переслідували її мовчки. Жодного звуку.