Читати книгу - "Антологія української готичної прози. Том 1"

І я кажу вам про нього, і ви слухайте, і прославляйте Бога Ізраїлевого, Бога Вишнього, і його дивного, пресвітлого слугу. Нашого захисника і покровителя. Найсвятішого ребе Лейб-Суреса!

Орест Авдиковський

Народився 23. 04. 1842 р. в с. Подусів на Перемишлянщині у родині священика. Довгий час жив у Мостищах коло Калуша, а наприкінці 1880-х переїхав до Львова. З 1870-х співпрацював із москвофільською газетою «Слово», заснував журнал «Пролом» (1881–1882). В останні роки працював у газеті «Галичанин».

Дебютував поемою «Завірюха». Окремими виданнями вийшли повісті «Пригода Стефана Корчука» (1886), «Пильнуй свого – не забагай чужого» (1887). Перекладав Дефо, Доде, Дюма. Писав часами українською, а часами макаронічною мовою (суржиком).

Помер 10. 08. 1913 р. у Львові.

Оповідання походить з газети «Червоная Русь», 1890, № 33–34, де було опубліковане під псевдонімом О. А. і подається за редакцією упорядника.

Історія черепа

На моєму письмовому бюрку серед безнадійного хаосу книжок, старих газет, чорнильниць, скалічилих пер, сірників, недопалків цигарок і папіросок лежав гарно препарований череп, чиї сліпучо білі зуби свідчили, що він належав жінці. З цим черепом пов’язана проста, але до глибини душі зворушлива історія.

Але розповім спочатку про те, яким чином потрапив до мене цей череп. Перебуваючи на університетських студіях у Відні, винаймав я собі кімнату у старому будинку на поблизькій вулиці. Оскільки в ній було тільки одне вікно і вулиця була вузька, а навпроти височів великий триповерховий дім, то зрозуміло, що навіть у саме полудне не могло в ній бути особливо ясно.

Оглядаючи стіни, чи не мають вони грибка, я побачив за старою великою піччю маленьку нішу, котра згори додолу була геть покрита густою, мов полотно, запорошеною павутиною. Я роздер тканину, запалив сірника, і звідти вищирився до мене череп…

Я вийняв його з ніші і поставив на столі. У ту ж мить виповз із отвору правого ока велетенський бридкий павучище…

Дріж пройняв мої жили… з огидою відвернувся я від того демонічного видовища…

Коли я закликав мого єдиного сусіда, старого лисого парубка, який був водночас власником будинку, от він мені й розповів історію черепа.

Перед двома роками мешкав у цьому покої молодий лікар, Корнилій Черський, котрий недавно тільки отримав ступінь доктора. Коли він ще був студентом, то зазнайомився з незвичайної вроди дівчиною, круглою сиротою, і зумів незабаром здобути її щиру любов.

Красуня Ліза працювала швачкою і мешкала у однієї далекої родички, модистки. Становище її було незавидне. Важко працюючи і живучи у злиднях, вона змушена була ще терпіти дорікання своєї хлібодавці за будь-яку дрібницю. А догодити їй було не так просто…

Від раннього ранку до пізньої ночі сиділа Ліза мовби прикована до столика. Не раз від утоми умлівали її руки, але вона не переставала шити; не раз їй уже терпли пальці, очі колов пекучий біль, особливо, коли доводилось працювати при тьмяному світлі нужденної лямпи, але вона не відзивалась ні словом, мовчала, боячись старої фурії і шила, і шила…

Бо ж страждання її не мали вже далі тривати! Її дорогий Корнилій обіцяв уже скоро з нею звінчатись! О, як вона його любила!.. а як він її любив! Яка могутня і манлива сила в його любовних клятвах і обіцянках, який п’янкий чар у його обіймах і поцілунках!.. Вона віддалась йому вся – вся!.. О, він її не залишить, він любить її і дорожить нею понад усі скарби, адже він присягнув їй!.. З яким захопленням і натхненням фантазував він про її блакитні очі, її коралові вуста, її русі коси, якими розкішними барвами описував він їй ту золоту будучність, яка їх очікує! Ах, а як сердечно і гаряче цілував він її пальчики, поранені голкою!

Добрий, щирий Корнилій!..

Бідна обездолена красуня! Як гірко і жорстоко обманули тебе в твоєму коханні, у твоїх надіях!

Одного дня, а було це саме на ту пору, коли Корнилій отримав докторський диплом, призналась красуня Ліза, своєму коханому, що вона при надії. Корнилій прийняв ту вість з кислою усмішкою. А потім він заявив доволі холодним тоном, що, яко лікар без пацієнтів, він не може з нею ж одружуватись. Коли ж Ліза пригадала йому клятви і посміла спімнути про його обов’язки, як майбутнього батька, він вилаяв її і з тих пір почав уникати…

Незабаром потому бачили нещасну не раз з обличчям пополотнілим і схудлим від горя і душевних страждань, як вона крадеться попри будинок, в якому мешкав Корнилій, як вона поглядала своїми погаслими очима на його вікно.

І ось несподівано Ліза зникла, надіславши коханому листа, в якому, прощаючись із ним, повідомляла, що виїжджає до своєї тітки. Лист, якого пізніше знайшли, закінчувався такими словами: «Прощай. Будь щасливий і – якщо будеш у стані – забудь, як гидко і безсовісно ти повівся зі мною».

Минуло кілька днів. Корнилій, якого мучили дорікання совісти, почав довідуватися і шукати, куди могла виїхати Ліза. Однак усі пошуки зосталися без успіху.

Одного дня приніс йому служник з патологічно-анатомічного інституту чудово препарований череп, якого він йому замовив для оздоблення своєї кімнати. Був то, за словами служника, череп жінки-самогубці.

Коли Корнилій став йому ближче приглядатися, впали йому в очі прекрасні, дрібні білосніжні зуби. Мимоволі він затремтів цілим тілом. Бо ж такі самі зуби мала Ліза! Думка, що бідна, на проізвол долі залишена дівчина з його вини могла накласти на себе руку, наповнила його жахом…

Поставивши на столі череп, який пробудив у його душі такі тривожні думки, Корнилій, мов окаянний, кинувся в двері і вилетів на вулицю.

* * *

Якось, повернувшись пізно вночі додому, Корнилій, не запалюючи світло, ліг у ліжко. Бажаючи бодай на кілька годин витерти її зі своєї пам’яті, він перед тим провідав шинок і, напившись пива, скоро заснув. Однак сон його був надто неспокійним, щохвилини мучили і будили його якісь дивні сни і привиди.

Розумом і душею Корнилія оволодів неописаний страх. Щось дивне і гнітюче прилягло оловом його груди, з калатаючим серцем він прислухувався до гуркоту грому, який провіщав недалеку бурю. Раптом здалось йому, мовби хтось біля нього зітхнув. Вражений Корнилій хотів зірватися на ноги… однак у ту мить серед нічної темряви за вікном зблиснуло і при світлі блискавки Корнилій побачив білу безголову фігуру, що підходила до його ліжка…

Кров застигла у його жилах, хотів тікати, але усі