Читати книгу - "Мобі Дік або Білий кит"

Линви, яких за мить перед тим не можна було вибрати й на дюйм, тепер швидко падали цілими звоями в човен, розсипаючи бризки, і незабаром кит виринув на поверхню зовсім близько від вельботів — за дві довжини судна.

З його рухів виразно видно було, що він зовсім знесилився. Більшість суходільних тварин мають у багатьох кровоносних судинах своєрідні шлюзи, чи клапани, а тому, коли їх поранено, кровотеча принаймні в деяких напрямах зразу майже спиняється. Але не так буває з китом. Одна з його особливостей полягає в тому, що він не має в жилах ніяких клапанів, і коли його поранено вістрям бодай одного гарпуна, зразу починається смертельна кровотеча з усієї його артеріальної системи, а коли та кровотеча ще підсилюється страшним тиском води на великій глибині, то життя, можна сказати, витікає з нього безперервним потоком. Проте крові в ньому так багато, а внутрішні джерела її такі далекі від рани й такі численні, що кит може спливати кров’ю дуже й дуже довго, так само як річка може текти довго через краї, охоплені посухою, бо вона має витоки в далеких, недосяжних для очей горах. Навіть тепер, коли вельботи підпливли до самого кита, ризикуючи попасти під грізні змахи хвостового плавця, і з них почали кидати в нього списи, — навіть тепер з кожної нової рани кров била безперервною цівкою, а з дихала на тім’ї часто-часто злітали в повітря струмені фонтана, одначе ті струмені не були забарвлені кров’ю, бо спис іще не вразив жодного важливого внутрішнього органа. Тобто, як часом висловлюються, джерело життя в ньому ще не було зачеплене.

Тепер, коли вельботи підпливли впритул до кита, можна було як слід роздивитися всю верхню частину його тіла, зокрема багато дещо з того, що звичайно перебуває під водою. Стало видно його очі — чи, власне, ті місця, де колись були очі. Як із дупел на повалених стовбурах найвеличніших дубів виростають дивні безформні губки, так і з очних ямок тепер випиналися сліпі пухирі, і те видовище сповнювало страхом і жалем. Але тут не було місця жалеві. Дарма що цей кит такий старий, позбавлений одного плавця і сліпий, він однаково мав померти, мусив бути замордованим, щоб давати світло на бучних весіллях та інших людських святах, а також освітлювати величні церкви, де з амвонів лунають проповіді про те, що ніхто нікому ні в якому разі не повинен, не має права чинити кривду. Плаваючи у власній крові, кит урешті повернувся так, що стало видно якийсь виступ, чи то пухлину, дивного кольору, зовсім низько на його боці. Та опуклість була завбільшки з лантух.

— Гарненька місцинка! — вигукнув Фласк. — Дай-но я шпигну його туди!

— Стривай! — крикнув Старбак. — Уже не треба.

Та жалісливий Старбак спізнився. Фласк завдав удару, з рани чвиркнула темна цівка, і кит, підхльоснутий нестерпним болем, у сліпому шалі кинувся на суденця, оббризкуючи їх і їхні вже охоплені почуттям тріумфу команди дощем густої крові, що била вгору з дихала. Він перекинув Фласків вельбот і розтрощив його ніс. Але цей удар був останній, передсмертний. Бо на той час кит уже так знесилів від утрати крові, що тепер тільки безвладно відсунувся геть від розбитого човна і лежав, важко дихаючи, на боці, кволо подригуючи оцупком плавця. Врешті він повільно перевернувся, ніби світ, що гине, і виставив на світло білі таємниці свого черева. Так він лежав на воді, мов колода, і здихав. Останній безсилий струмінь з його дихала був невимовно жалісний. Ніби чиїсь невидимі руки помалу закривали доступ води до потужного водограю, і стовп бризок із напівздушеним меланхолійним клекотом усе нижчав і нижчав, поки не опав до самої землі, — такий був останній передсмертний фонтан того кашалота.

Китобої сиділи в човнах і ждали, поки прибуде «Пеквод». Та незабаром труп кита почав занурюватись під воду, виявляючи ознаки того, що він скоро потоне разом з усіма своїми ще не розграбованими скарбами. На Старбаків наказ негайно почали в кількох місцях обв’язувати тушу линвами, і незабаром кожен вельбот обернувся у буйок, а потонулий кит завис у воді за кілька дюймів під ними. Коли підплив «Пеквод», кита дуже обережними маневрами підтягли до його борту й припнули там найміцнішими ланцюгами: було очевидно, що туша швидко піде на дно, якщо не підтримувати її штучно на поверхні.

Коли кита почали білувати, сталося так, що майже зразу фленжерна лопатка наткнулась на проіржавілий гарпун, зовсім захований під отією щойно описаною пухлиною. Уламки гарпунів знаходять у тілах упольованих китів досить часто; але звичайно плоть навколо них буває цілком загоєна й здорова, і ніякі виступи на поверхні тіла не виказують їхньої присутності. Отже, в даному разі існувала, очевидно, ще якась невідома причина, що викликала оте згадане вище нагноєння. Та ще дивніше було інше: недалеко від того гарпуна знайшли кам’яне вістря списа, вросле в цілком здорову живу тканину. Хто кинув того списа з кам’яним вістрям? І коли? Може, якийсь індіанець з Північного Заходу, ще задовго до відкриття Америки європейцями?

Які ще дивовижі були нагромаджені в цій страховинній кунсткамері, ніхто не може сказати. Дальшим відкриттям несподівано було покладено край: «Пеквод» почав небезпечно кренитись, бо величезна вага кита з дедалі більшою силою тягла його на дно. Правда, Старбак, який порядкував білуванням туші, чіплявся за неї до останку, чіплявся так уперто, що «Пеквод» був би перекинувся, якби ще хоч трохи подержав її в обіймах. А коли нарешті віддали наказ звільнитись від неї, ланцюги та линви натяглись уже так туго, що їх ніяк не вдавалось відчепити. Тим часом «Пеквод» уже геть перехилився набік. Перейти по палубі до другого борту стало так само важко, як зійти ногами на верх крутого шпилястого даху. Все судно рипіло й потріскувало, наче стогнало. Його так гнуло й крутило, що на фальшбортах та рубках у багатьох місцях повивалювались кістяні інкрустації. Марно силкувались матроси ломами та гандшпугами зірвати ті прикипілі ланцюги з носа й корми судна, бо кит затонув уже так глибоко, що дістати їхні другі кінці під водою було неможливо, а туша, потопаючи, з кожною миттю неначе важчала на цілі тонни, і здавалося, що «Пеквод» ось-ось перекинеться.

— Та стривай, стривай, чуєш? — кричав Стаб до туші. — Чого ти в біса так квапишся на те дно? Грім побий, хлопці, треба щось робити, а то всі пропадемо. Годі там колупатись, покиньте ті гандшпуги: біжіть усі по молитовники та складані ножики