Читати книгу - "Метелик"

перекличкою я забрав її. Почало вечоріти. Оточений нашими друзями, я вийняв з трубки піку. Вірменин і Безтурботний стояли біля своїх гамаків, Поло — трохи ззаду. Знаєш, Жан Кастеллі й Луї Гравон славні чоловіки, але вони вже підстаркуваті, їм бракує спритності, щоб битися в такому поєдинку. Я хотів з усім упоратися до твого приходу, щоб ти не був причетний до цього. Якби тебе запідозрили, ти зі своїм минулим ризикував би отримати найвищу кару. Жан у глибині барака погасив лампи, а Гравон зробив те саме в іншому кінці барака. В бараці лишилася горіти тільки одна гасова лампа. Я мав великий кишеньковий ліхтарик, що його мені дав Дега. Жан пішов попереду, а я слідом за ним. Порівнявшись із ними, він підняв руку й спрямував у них засвічений ліхтарик. Засліплений вірменин затулив лівою рукою собі очі, і я встиг пробити йому горло своєю пікою. Безтурботний, теж засліплений, кинув свого ножа навмання вперед у порожнечу. Я завдав йому такого сильного удару своєю пікою, що пробив його наскрізь. Поло кинувся долі й закотився під гамаки. А що Жан вимкнув ліхтарик, то я відмовився переслідувати Поло під гамаками, це й урятувало його.

— А хто їх затягнув до клозета?

— Не знаю. Гадаю, це зробили хлопці з їхнього «казана», вони, мабуть, вирішили витягти з них капсули.

— У клозеті, либонь, ціла калюжа крові.

— Ще б пак. З їхніх пробитих горлянок мала б спливти вся кров. Удатися до електричного ліхтарика я вирішив тоді, коли майстрував собі піку. Я побачив, як один наглядач міняв батарейки у своєму ліхтарику. Це й навело мене на таку думку, і я одразу ж звернувся до Дега з проханням роздобути для мене одного ліхтарика. Наглядачі, певне, проведуть обшук. Тож я передав через одного тюремника— араба ліхтарика й піку Дега. Одне слово, з цього погляду не буде ніякого скандалу. Мені нема в чому докоряти собі. Вони вбили нашого друга, коли в того очі були в милі, а я уколошкав їх, засліпивши їм очі світлом. Ми квити. Що скажеш про це, Метелику?

— Ти вчинив добре, і я сам не знаю, як тобі віддячити за те, що ти так швидко помстився за нашого друга, й до того ж, що тобі спало на думку вберегти мене від цієї історії.

— Облишмо це. Я виконав свій обов’язок: ти стільки настраждався і так прагнеш волі, що я мусив це зробити.

— Дякую тобі, Гранде. Так, я як ніколи хочу втекти звідси. Тож допоможи мені зробити так, щоб ця справа скінчилася на цьому. Скажу відверто, я здивувався б, коли б довідався, що, вірменин, перше ніж діяти, повідомив свій «казан»«про намір убити Матьє. Поло не схвалив би такого підступного вбивства. Він знав, які можуть бути наслідки.

— Я так само вважаю. Тільки Галгані твердить, ніби вони всі винні.

— Побачимо, що відбудеться о шостій годині. Я не піду на свою роботу. Прикинуся хворим, аби побачити, що ж воно буде.

П’ята година ранку. До нас підходить старший по бараку.

— Друзі, гадаєте, я повинен викликати охоронця? Я щойно побачив у клозеті два трупи.

Цей сімдесятирічний каторжанин хоче дати нам зрозуміти, навіть нам, що з пів на сьому вечора, коли цих двох було порішено, він нічогісінько не знав. Мабуть, долівка закривавлена в усьому бараці, бо люди, ходячи, неодмінно вступали в калюжу, що розлилася посеред проходу.

Гранде відповідає так само вдавано, як і старий запитував:

— Що, в клозеті лежать двоє забитих? З котрої години?

— Хіба я знаю, — каже старий. — Я сплю з шостої години. І тільки тепер, пішовши до клозета за потребою, я посковзнувся в липкій калюжі, розбивши собі писка. Засвітивши запальничку, я побачив, що то кров, а в кабінках знайшов цих типів.

— Тоді викликай, побачимо, що воно буде.

— Наглядачі! Наглядачі!

— Чого так горлаєш, дідугане? Невже в бараці спалахнула пожежа?

— Ні, начальнику, нема пожежі, але в клозеті є двоє забитих.

— Що я маю робити? Воскресити їх? Зараз п’ятнадцять хвилин на шосту, о шостій розберемося. Не пускай нікого до клозета.

— Цього неможливо зробити. О цій порі, саме перед сигналом на перекличку, всі йдуть туди за потребою.

— Справді, зачекай, я зараз доповім начальникові караулу.

Незабаром приходять троє наглядачів на чолі із старшим наглядачем. Здавалося, що вони збираються зайти до корпусу, але ні, вони зупинилися за гратчастими дверима.

— Кажеш, є двоє мертвих у клозеті?

— Так, начальнику.

— З котрої години вони там?

— Не знаю, я тільки-но побачив їх, пішовши туди за потребою.

— Хто вони?

— Не знаю.

Не прикидайся дурником, дідугане, я сам тобі скажу, хто це. Один з них вірменин. Іди подивись.

— Справді, вірменин і Безтурботний.

— Гаразд, зачекаємо до переклички. — Вони відходять від дверей.

Шоста година, б'є перший дзвін. Відчиняють двері. По бараку ходять двоє роздавачів кави, слідом за ними йдуть роздавачі хліба.

Приходять комендант і його заступник. У бараці зовсім розвидняється. Коменданта супроводжують вісім наглядачів та лікар.

Усім роздягтися догола й стояти струнко біля своїх гамаків! Таж це справжня бойня, скрізь кров!

Заступник коменданта перший заходить до клозета. Він повертається звідти білий як полотно.

— Вони просто наскрізь попробивали їм горлянки. Звісно, як завжди, ніхто нічого не бачив і нічого не чув.

Стоїть повна тиша.

— Дідугане, ти старший по бараку, хіба не бачиш, що кров на цих людях уже висохла! Лікарю, скажіть, приблизно скільки часу вони вже лежать мертві?

— Вісім-десять годин, — відповідає лікар.

— Ти побачив їх лише о п’ятій? Ти нічого не бачив, нічого не чув?

Ні, я тугий на вуха, недобачаю, до того ж мені сімдесят років, сорок з яких я провів на каторзі. Тож самі розумієте, я сплю багато. О шостій вечора я вже сплю, а прокинувся о п’ятій ранку тільки тому, що захотів піти за потребою. Це просто пощастило мені, а то звичайно мене розбуджує дзвін.

— Маєш рацію, тобі пощастило, — каже з іронією в голосі комендант. — Нам теж, бо всі спокійно проспали цілу ніч, наглядачі й засуджені. Санітари, заберіть трупи й віднесіть у амфітеатр. Лікарю, зробіть розтин. А ви виходьте голі один за одним на подвір’я.

Ми проходимо перед комендантом, його заступником та лікарем. Вони старанно оглядають нас. Ні в кого нема жодної подряпини, хоч багато хто закривавлений. Кожен пояснює, що він посковзнувся, йдучи до клозета. Гранде, Галгані й мене оглядають іще доскіпливіше, ніж інших.

— Метелику, де ваше місце? — Вони обшукують усі мої манатки. — А де твій ніж?

— У мене забрав ножа о сьомій