Читати книгу - "Драматичні твори"

М а ю ф е с. Ай! Що ви говорите? Хіба можна рівнять бідного жидка, фактора Гершка, до Феногена Петровича?! Ви поміщик і за двісті рублів будете показувать неправду і хрест цілувать? Цілувать хрест?! Ай! Мені аж страшно стало. (Здригнув.) Такий чоловік. Ні, я не вірю, ви жартуєте.

Феноге н. Хе-хе-хе! Ви хочете мене засоромить, щоб я не перебивав вам заробітку?.. Даремна праця. Ви тілько гарненько самі подумайте: чого ж то вам такі привілеї в житті, що ви можете усе робить, аби гроші, а я то вже і не можу? Та коли б я не так думав і не так робив, як думаю

і роблю, то не мав би де під старість голову прихилить. І ви самі сміялись би з мене, взиваючи посліднім дурнем, от що! А тим часом прощайте. Піду до хворого. (Іде й обернувшись.) Завтра ждіть мене! (Вийшов.)

ЯВА IV

Маюфес. Ай-ай-ай! Нещасний я чоловік! З рота вирвали такий зарібок! І як його теперечки жить на світі? Уй вейз-мір, вейзмір! * (Вийшов.)

Соня. Спасибі, що приїхали. Восьмий день вас жду, насилу діждалась.

Калинович. Признаюсь вам, що і тепер приїхав після довгої боротьби. '

Соня. І як вам не сором! Невже ви, після ваших поглядів, на тата гніваєтесь?

Калинович. Ні краплі; і гнівати'сь не маю ніякого права.

Соня. Так чого ж тоді боротьба? Диво.

Калинович. А ви розміркуйте: тато образився моїм сватовством, і я мусив оставити ваш дім, щоб ніколи сюди не появлятися без його згоди на те; тепер, коли тато тяжко слабує, він має право подумать, що я приїхав, ждучи його смерті, щоб...

Соня. Смерті? (Закриває лице. Пауза.) Вам лікар говорив, що тато умре? Кажіть, кажіть, не бійтесь, я здер-жу себе, я... я... можу володіть собою!

Калинович. Заспокойтесь! Я нічого не знаю... Я говорю так — наприклад. Я боявся, щоб мій приїзд не потривожив хворого.

Соня. Татові про ваш приїзд ніхто не скаже. А'ви простіть мій егоїзм: я не думала, що ставлю вас в неприятні умовини. Я зовсім ошаліла, не знаю, не знаю, що робить! Татові то гірше, то легше. Лікар каже: операцію треба, тато не хоче... Я вже одважилась і послала Петру Петровичу лист, бо думала, що ви так-таки і оставите мене, безпоміщну...

Калинович. Тепер я бачу, що справді вже дуже егоїстично оберігав свою персону, забуваючи про ваше горе, про вашу безпоміщність. Простіть.

Соня (усміхаючись). Прощаю, прощаю. Порайте ж мені, що його робить?

Калинович. Може б, виписать професора?

Соня. От бачите, а мені і в голову це не прийшло.

Входе Золотницький.

ЯВА VI

Соня, Калинович і Золотницький.

Соня. Петро Петрович!

Золотницький. Дуже рад вас бачить!

Чоломкаються.

С о н я. Спасибі, що уважили мою просьбу, я не маю слів, як дякувати вас.

3 о л о т н и ц ь к и й. Нема за що, дорога Соф’я Терентьйов-

ііа! Хоча тато тоді й образив мене як старосту дикими слонами, а коли чоловік при смерті, то все забувається.

Соня. Йому то легше, то гірше.

Входе лікар.

ЯВА VII

Соня, Золотницький, Калинович і лікар. Лікар чоломкається з Золотницьким і Калиновичем.

Золотницький. Як же здоров’я слабого?

Лікар. Здоров’я його тепер цілком залежить від операції, я вже два рази йому говорив, а він і слухать не хоче про операцію. Зараз страшенно тривожиться тим, що шахмей-стера нема з вівцями, а післязавтрього збирається їхать куповать вівці... Мені нема чого тут робить, прощайте!

Соня. Я вас не одпустю! Прошу оставатись. Ми тата умовимо, і він згодиться на операцію.

Лікар. Навряд. Страшенно упертий чоловік.

Соня (до Золотницького). Може, хоч вас послухає, бо ми й справді не можемо нічого подіять.

Золотницький. Попробуєм разом всі умовлять.

Соня. Так ви зостанетесь? Прошу!

Лікар. Ради операції зостанусь. Операція — єдиний рятунок.

Соня. Спасибі. Поки лікар біля слабого, всі надіються, всім легше. (Простягає руку лікареві.) Спасибі, велике спасибі.

Лікар. Дозвольте ж мені поки що де-небудь одпочить, бо я сьогодня мало спав.

Соня. Я зараз вам приготую кімнату. (Вийшла.)

Золотницький. Скажіть, будь ласка, єсть -надія?

Лікар. У нього нарив біля почок, і вже назрів. Треба сьогодня ж зробить операцію, бо коли прорве нарив всередину — заражеиіє крові і мортус 39! Я йому казав про це, а він нізащо по хоче операції, не вірить.

З о л о т и и ц ь к и й. Що ж за хвороба, від чого?

К а л и н о в и ч. Пам’ятаєте, поїхав на іменини копи оглядать?!

З олотниць к и й. Ну?

Лікар. Гуси скубли копу пшениці, він страшенно озлився на гусей, що таку потерю роблять, схопився з бігунків і побіг за ними по уклону — хотів убить гуску... Біг, себе не тямлячи, та через ритвину схибнувся, упав з розмаху навзнак і одбив почки! От що гуси зробили!

Золотницький. Класична птиця! Рим спасла, а хазяїна погубила! 14

Калинович. Знаєте, таке нещастя. Якось не приходиться висміювать!..

Золотницький. Повірите, Іван Миколаєвич, що мені страшенно жаль Терешка, а разом з тим я ледве здержую гомеричний сміх, коли намалюю перед собою картину погоні за гусьми!

Калинович. Та бог з ним! Такий тяжкий акт твориться в сім’ї, що трагичиістю своєю переважує сміх!

Золотницький. Воля ваша» а я не можу не підкреслити: у чоловіка двадцять дві тисячі кіп однієї пшениці — ну і треба ж йому гнатись за гусьми, що скубли одну копу!

Лікар. Типично!

Калинович. Лишім цю розмову, прошу вас.

Входе Соня і дівчина.

ЯВА VIII

Соня, лікар, Калинович, Золотницький, а потім Феноген.

Соня. Кімната ваша готова. От дівчина покаже.

Л і к а р. Спасибі. (Пішов за дівчиною.)

Соня. Говоріть, що розказував без мене лікар?

Калинович. Одно: треба зараз операцію, а тато не хоче.

Соня (до Золотницького). Ходім до тата, будемо умовлять.

Золотницький. А може, заснув.

Входе Феноген.

Здоров, Феноген.

Феноген (цілує в руку). Приїхали, благодїтель.

Золотницький. Ну що, Терентій Гаврилович спить?

Феноген. Де там, такий хазяїн засне! Тривожаться то тим, то сим. От Ліхтаренко їм потрібен, я послав уже давненько, а його нема. Знову Куртца ждуть, а оце зараз, на лихо, почули, що вівці замекали, і хотять сюди вийти подивиться з вікна на овець, бо в ту кімнату, де вони лежать, не