Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

тут чогось незвичайного, чого досі вона не могла собі навіть уявити. Ввійшовши, вони спочатку не побачили, однак, нічого такого, що відрізняло б цей світ від великого старого парку, який полого підіймався в один бік і в якому вгорі, серед гуртів могутніх дерев, мріли невеличкі, біленькі, схожі на дачні, будиночки. Далі за ними небо, підносячись усе вище й вище, обіцяло відкрити звідти мальовничий краєвид, і в одному місці там Клариса вгледіла хворих із санітарами — вони стояли й сиділи гуртами, нагадуючи білих янголів. Ґенералові фон Штуму здалося, що настала саме та хвилина, коли можна повернутися до розмови з Ульріхом.

 — То я ще хотів би підготувати тебе до сьогоднішнього вечора, — почав він. — Італійці, росіяни, французи, а тоді й англійці, розумієш, — усі озброюються, а ми.

 — Ви хочете мати свою артилерію, я ж бо вже знаю, — урвав його Ульріх.

 — Артилерію теж! — правив своєї ґенерал. — Але якщо ти й далі не даватимеш мені доказати, то зараз ми знов опинимося біля отих психопатів і не зможемо спокійно побалакати. Я хотів сказати, що ми застрягли якраз посередині, і з погляду військового наша позиція дуже небезпечна. А в цій ситуації дехто серед нас — я маю на увазі патріотичну акцію — вимагає лише людської доброти, більш нічого!

 — І ви тут — проти! Я це вже втямив.

 — Та навпаки! — запевнив товариша Штум. — Ми не проти! До пацифізму ми ставимося дуже поважно! Ми тільки хочемо провести в парламенті наш артилерійський проект. І якби нам пощастило просунути його, так би мовити, рука в руку з пацифізмом, то це якнайкраще захистило б нас від усіляких звинувачень в імперіалістичних зазіханнях і загрозах миру! Що ж, я тобі зізнаюся: ми з тією Набридер справді трохи заодно. Але, з другого боку, тут треба діяти обережно, адже її супротивники, націоналістична течія, яка тепер також прилучилася до нашої акції, виступає проти пацифізму, але за зміцнення війська!

Довести свою думку до кінця ґенералові не пощастило, і те, що він хотів іще сказати, йому довелося з гіркою міною на обличчі проковтнути, бо вони вже майже дістались на пагорб, і доктор Фріденталь очікував, поки весь гурт збереться навколо нього. Майданчик янголів, як виявилося, був обнесений легенькою огорожею, і екскурсовод перетнув його, не звертаючи ні на кого уваги, так наче це була тільки прелюдія.

 — «Відділення тихих», — пояснив лікар.

Тут були тільки жінки; коси в усіх вільно спадали на плечі, а жирні, одутлі обличчя з м’якими рисами викликали огиду. Одна з жінок відразу підбігла до лікаря й тицьнула йому в руки якогось листа.

 — Щоразу та сама історія, — пояснив Фріденталь і прочитав уголос: — «Адольфе, коханий мій! Коли вже ти приїдеш?! Чи ти про мене забув?!»

Ця стара, років шістдесятьох жінка стояла поруч і слухала з тупим виразом на обличчі.

 — Ти ж бо одразу відішлеш його?! — попросила вона.

 — Неодмінно! — пообіцяв доктор Фріденталь, а тоді тут-таки, в жінки на очах порвав листа й усміхнувся до санітарки.

Клариса не стерпіла.

 — Як ви так можете?! — обурено звернулася вона до лікаря. — До хворих треба ставитися з усією серйозністю!

 — Ходімо! — мовив у відповідь Фріденталь. — Не варто марнувати тут час. Якщо хочете, я покажу вам потім сотні таких листів. Ви ж бо самі бачили, ця стара й бровою не повела, коли я порвав листа.

Клариса була збентежена: Фріденталь казав таки правду. Але це сплутало її думки, і не встигла вона дати їм лад, як вони сплуталися знов, бо тієї хвилини, коли всі вже йшли з майданчика, ще одна стара, яка нетерпляче підстерігала їх, задерла аж до пупа халата й заходилася показувати чоловікам свої огидні старечі клуби над грубими вовняними панчохами.

 — Стара свинюка! — стиха лайнувся Штум фон Бордвер, через обурення й відразу забувши на хвилину про політику.

А Клариса зробила відкриття: стегно у старої було схоже на її обличчя. І там, і там проступали, очевидно, ті самі ознаки фізичного розпаду внаслідок ожиріння, але у Клариси через це вперше виникло відчуття дивних взаємозв’язків і світу, де все відбувається не так, щоб це можна було осмислити за допомогою звичайних понять. Цієї миті їй спало на думку також, що вона не завважила, як білі янголи перевтілились у цих старих жінок, і, навіть проходячи крізь їхній гурт, не розгледіла, хто з них хворі, а хто — санітарки. Вона озирнулася, але дорога вже завернула за ріг, і Клариса нічого не побачила; спотикаючись, мов дитина, що весь час крутить головою, вона поквапилася за своїми супутниками далі. Вервечка вражень, які з цього почалися, утворювала тепер уже не прозорий струмок подій, яким зазвичай уявляється життя, а піняву водоверть, з якої лише час від часу проглядали, вкарбовуючись у пам’ять, латочки гладенької поверхні.

 — Тут іще одне «відділення тихих». Але чоловіче, — пояснив доктор Фріденталь, зібравши свій почет перед входом до будинку, а коли відвідувачі спинилися біля першого ліжка, чемно притишеним голосом відрекомендував її господаря як випадок депресивної «dementia paralytica».

 — Старий сифілітик. Манія гріховности й маячні нігілістичні ідеї, — пошепки пояснив своїй сестрі Зиґмунд.

Клариса стояла перед старим добродієм, який, судячи з усього, колись належав до вищого світу. Він сидів на ліжку випроставшись, років мав під шістдесят, а обличчя в нього було дуже біле. Його, доглянуте й натхненне, обрамляла така сама біла, пишна чуприна, і воно мало такий неймовірно шляхетний вигляд, як про це пишуть лише в найгірших романах.

 — Хоч портрета з нього малюй! — промовив Штум фон Бордвер. — Втілення духовної краси. А картину я подарував би твоїй кузині! — звернувся він до Ульріха.

Доктор Фріденталь на це сумно всміхнувся й пояснив:

 — Шляхетний вигляд спричинений послабленням м’язів обличчя.

Потім він ще коротко махнув перед очима у хворого рукою, продемонструвавши так глядачам рефлекторну нерухливість зіниць, і повів усіх далі. Часу за такого багатства матеріалу було обмаль. Старий добродій, який понуро кивав головою на все, про що казали біля його ліжка, ще тихо й заклопотано щось відповідав, коли п’ятеро відвідувачів уже спинилися через кілька ліжок далі, щоб познайомитися з іще одним випадком, вибраним Фріденталем.

Тепер це був чоловік, який присвятив себе мистецтву, — веселий, гладкий художник, чиє ліжко стояло під яскраво освітленим вікном; на ковдрі в нього лежав аркуш