Читати книгу - "Твори. Том 1"

Він повільно походжав уздовж басейну; потім кинув оком на годинник на дзвіниці, що поспішав проти його годинника на дві хвилини. Той показував п’ять хвилин на четверту.

Дю Руа вирішив, що йому буде зручніше ждати в середині церкви, і ввійшов туди.

Його оповила свіжість льоху, він радісно вдихнув її, потім обійшов усю церкву, щоб добре обізнатися з місцем.

Чиїсь розмірені кроки, то гучні, то знову тихі, відповідали в глибині просторої будівлі на стукіт його підборів, що відлунював від високого склепіння. Йому захотілося побачити цього відвідувача. Він розшукав його. То був огрядний, лисий добродій, що ходив, відкинувши голову й тримаючи капелюх за спиною.

Де-не-де молились навколішках старі жінки, затуливши обличчя руками.

Почуття самотності, пустельності, спокою огортало душу. Світло з кольорових шибок тішило око.

Дю Руа вирішив, що тут усередині «до біса гарно».

Він вернувся до дверей і знову глянув на годинник. Було ще тільки чверть на четверту. Він сів обіч головного входу, шкодуючи, що не можна закурити цигарку. В глибині церкви, коло хорів, все ще чути було повільну ходу того повного добродія.

Хтось увійшов. Жорж швидко обернувся. Це була жінка з народу, вбога жінка в полотняній спідниці. Вона впала навколішки біля першого ж стільця й завмерла, схрестивши пальці, підвівши очі вгору, поринувши душею в молитву.

Дю Руа з цікавістю розглядав її, питаючи себе, яке лихо, який біль, який розпач міг краяти це бідне серце. Вона живе в страшенних злиднях — це було очевидно. А може, в неї чоловік, що б’є її до смерті, або дитина, що вмирає.

«Нещасні істоти! — подумав він. — Скільки їх так мучиться».

Його пойяв гнів на безжалісну природу. Потім він подумав, що ці жебраки принаймні гадають, що ними хтось цікавиться там нагорі і що їхні земні страждання занесені до небесних реєстрів з балансом кредиту та дебету. Там нагорі… Де ж саме?

І Дю Руа, якого церковна тиша схиляла до високих думок, засудив усю світобудову й мовив ледве чутно:

 — Як безглуздо створено світ!

Він почув шелест сукні і здригнувся. Вона!

Підвівшись, він хутко підійшов до неї. Вона не подала йому руки й прошепотіла тихенько:

— Я тільки на одну хвилину. Мені треба йти додому. Станьте навколішки поруч мене, щоб на нас не звертали уваги.

І вона пройшла на середину церкви, шукаючи пристойного й безпечного місця, як жінка, що добре знає приміщення. Її обличчя затуляла густа вуаль, і ступала вона тихо, майже нечутно. Дійшовши до хорів, вона обернулась і пробурмотіла тим таємничим голосом, яким завжди говорять у церквах:

— Краще буде в бічних притворах. Тут ми надто на видноті.

Зупинившись перед вівтарем, вона низько схилила голову, вклонилась, потім повернула праворуч, зробила кілька кроків до виходу, нарешті наважилась і стала навколішки біля стільця для моління.

Жорж став біля сусіднього стільця і мовив, як тільки вона завмерла в молитовній позі:

— Спасибі, спасибі! Я вас обожнюю. Я хотів би казати вам це завжди, розповісти вам, як я почав вас кохати, як ви мене зачарували з першого ж разу, коли я вас побачив… Дозвольте мені коли-небудь вилити своє серце, висловити вам усе це.

Вона слухала його, затуливши руками обличчя, в позі глибокої зосередженості, немов нічого не чуючи. Відповіла за якусь мить:

— Це — безумство, що я дозволяю вам говорити так, безумство, що я прийшла сюди, безумство, що я роблю те, що роблю, що дозволяю вам думати, ніби ця… ця… пригода може мати якісь наслідки. Забудьте це, так треба, і ніколи не говоріть мені більше про це.

Вона замовкла, чекаючи. Жорж шукав відповіді, шукав рішучих, палких слів, однак не міг додати до слів жесту, то ж почував себе паралізованим.

— Я нічого не жду… нічого не сподіваюсь, — сказав він. — Я кохаю вас. Хоч би що ви робили, я буду повторювати вам це так часто, з такою силою й пристрастю, що ви рано чи пізно зрозумієте мене. Я хочу пройняти вас своєю ніжністю, перелити її вам в душу, слово по слову, година по годині, день по дню — так, аби вона нарешті наповнила вас, немов рідина, що падає по краплі, пом’якшила вас, зворушила і примусила відповісти мені: «І я, я теж кохаю вас».

Він відчув, як затремтіло її плече проти його плеча, як здійнялись її груди. І раптом вона прошепотіла:

— І я, я теж кохаю вас…

Він здригнувся, немов приголомшений ударом по голові, і зітхнув:

— О Боже!..

А вона провадила задихаючись:

— Навіщо я сказала вам це? Я почуваю себе грішницею, нікчемою… я… я ж маю двох дочок… але я не можу… не можу… я ніколи б не повірила… ніколи б не подумала… це сильніше… сильніше за мене. Слухайте… слухайте… я ніколи, нікого не кохала… крім вас… присягаюсь вам. Я кохаю вас уже рік, таємно, в глибині серця. О, коли б ви знали, як я страждала, як я боролась, але я більше не можу, я кохаю вас!..

Вона плакала, сльози текли крізь пальці, все її тіло здригалось від глибокого хвилювання.

— Дайте мені вашу руку, я хочу доторкнутись до неї, потиснути її…— прошепотів Жорж.

Вона поволі відняла руку від обличчя. Він побачив, що її щока зовсім мокра, і сльозинка тремтить на краю вій, готова впасти.

Він схопив цю руку і стиснув її:

— О, як хотів би я випити ваші сльози!

Вона промовила тихо, глухим голосом, немов простогнала:

— Не занапастіть мене… я гину…

Йому хотілось усміхнутись. Як міг би він занапастити її тут, у цій церкві?

Поклав її руку собі на серце і спитав:

— Чуєте, як воно б’ється?

Запас його жагучих слів був вичерпаний.

Але вже з хвилину було чути, як наближається розміреними кроками товстий добродій. Він обійшов вівтар і знову повертався до невеличкого правого притвору. Коли ці кроки залунали зовсім близько біля пілястра, що ховав пані Вальтер, вона висмикнула свої пальці із Жоржевої руки й знову затулила обличчя.

І так вони стояли заклякнувши навколішках, немов разом надсилали до неба свої палкі благання. Товстий пан проминув їх, кинув на них байдужий погляд і пішов далі, в глиб церкви, тримаючи капелюх за спиною.

Дю Руа, що міркував, як би йому домогтися побачення десь в іншому місці, а не в цій церкві, шепнув:

— Де я вас побачу завтра?

Пані де Вальтер не відповіла. Вона, здавалось, скам’яніла, немов обернулася на статую, що втілювала моління.

— Хочете, зустрінемось завтра в парку Монсо? — не відступався Жорж.