Читати книгу - "Музей покинутих секретів"

був насправді…), — може в'орюватись у неї з безвглядною жорстокістю коханця, і між ними може діятися все, що діється на самоті між чоловіком і жінкою, — те якось попросту не сягало раніше Адріянової свідомости, наче мав із того боку в голові непропускальну заслінку. На знимці вперше те побачив — так, ніби то було наяву. Ніби ті двоє кохалися йому перед очима. Той фотограф мусив бути з якоїсь мольфарської родини, — в цих краях поганство ще не вивелося, дівчата носили на тілі полин од нявок, а на Купала в лісі цвіла папороть, і Адріянів охоронець «Ворон» теж у те вірив. А може, всьому причиною була війна, яка розворохобила не лише людей, а й духів? На Волині-бо під час їхнього рейду так само кружляли чутки про всякі дива: як то в Почаєві на Успіння Божа Мати заплакала перед народом живими сльозами, а в печері ворухнулася срібна труна Іова Заліза, що був сповідником князя Костянтина, і в Острозі чутно було з руїн замку Костянтинів голос, який, за переказом, мав обудити дух народу до дванадцятого коліна. А під Берестечком щоночі шуміла невидима битва трьохсотлітньої давнини — бряжчали шаблі, ржали коні, кричали ранені так, що часом можна було розібрати поодинчі голоси, і Року Божого тисяча дев'ятсот сорок другого нічого доброго те, звісна річ, не віщувало. Але тоді принаймні ще церков була непорушна і подавала людям поміч і розраду. Тепер, коли в храмах ґаздували енкаведешники, а посаджені ними «батюшки» випитували в селян на сповіді, чи не заходять до них уночі «гості з ліса», залишалося вірити вже хіба що мольфарам.

Та знимка була мольфарська. Іншого пояснення не знаходив. Либонь, такими проступають людські обличчя під час ворожби на воді, — коли на яв спливає те, що в них укрите. Іно глипнувши на власний вид (першим вдарив йому в вічі з цілої групи!), Адріян пригадав собі циганку з С.: ось таким, значить, вона його побачила! Не збрехала чортова відьма, правду сказала — мав журу. Фест мав журу, пся кість. На знимці це було не до приховання. Було так, як із запахом, яким чути від людини в день смерти — коли, бува, семеро чоловіка сидять у криївці або вкупі днюють у лісі, і нагло од когось одного починає тхнути землею: певний знак — цей впаде ще до заходу сонця… Якби завважив серед своїх людей когось із такими очима, які сам мав на знимці (навіть в об'єктив не дивився, курча! — дивився кудись убік, мов наслухав далекого хору шкляних голосів, ой жаль-жаль!..), — він би такого зажуреного постарався чимскорше спровадити кудись на спокійніший терен, у Карпати, на перепочинок… А ще краще — злеґалізувати: з такими очима довго не повоюєш. Було ніяково за такий фрасунок перед «Вороном», — той, які «Стодолин» «Левко», якраз вийшов на знимці дуже добре. А Адріянові лице було немов накрите невідь-звідки впалою чорною тінню: виглядав на куди смуглішого, ніж «Стодоля» з другого краю, — самі білки очей світили. Як у цигана. Чи то та відьма в С. так йому поробила, щоб її пам'ятав?..

Із тим світлом на знимці взагалі коїлося щось неподобне, — воно йшло невідомо звідки, не улягаючи жодним оптичним законам. Саме лиш світло літнього дня, що сюд-туд проблимувало крізь гущавину на задньому плані, не здолало б витворити такого ефекту. Сказав би — вони фотографувалися не в лісі, а в церкві: у вівтарній частині, де згори, з-під невидимої бані, падають під різними кутами слупи скісного сяйва, падають — і заломлюються довкола Гельці. Гельця в світляній оазі виглядала так, мов підносилася в повітрі над цілим їхнім гуртом, — не здивувався б, якби вгледів, що своїми схованими в чоботях маленькими ніжками не сягає землі, — погідна, спокійна і так таємниче всміхнена, ніби знала, що її поставлено над цими хлопаками за старшу, але вони того знати не мусять, і од того та живлюща, — припав би очима і ввік не одводив! — кохана усмішка, якої ніколи раніше в неї не бачив, — недопроявилась, придержалась на півдорозі, ледь торкнувши її делікатно закроєні вуста, проте не змінивши їм виразу, і її миле — о, не було милішого на світі! — яснооке личко здавалось освітленим зсередини, — мовби то в Гельці й було джерело того химерного світла, проявленого мольфарським «Фотокором», і слупи скісного сяйва текли й мінилися рівночасно від неї й до неї, створюючи, коли дивитися довше, ефект живого, пульсуючого мерехтіння…

І тим світляним мерехтінням, як Почаївська Божа Мати плащем, Гельця накривала непроникно темну постать чоловіка, який стояв із нею поруч, — і видно було, що належали до себе.

Не було межи ними границі, яка завше буває між людськими тілами. Мимо того, що стояли, себе не торкаючись, на відстані півкроку, і ліву руку Гельця дисципліновано тримала на «лимонці» коло паса, виставивши в бік «Стодолі» рішучого застережного ліктика, — ніби вмисне підкреслювала тим офіційну між ними відстань.

А границі не було.

Були одним цілим, як у Писанні: «Покине чоловік батька й матір, і пристане до жінки своєї, — і стануть обоє вони одним тілом».

Вперше те побачив, — наче струмом його вдарило, і впала в голові заслінка. Чому він? До холери, чому саме він, — що в ньому є такого, чого не маю я?!

Одну мить — одну-єдину мить, але було, за спасіння душі би в тім не признався! — ненавидів «Стодолю». Геть усе в ньому, одним поривом: те його набурмосене лице з вистромленим уперед, як сокира, горбатим носом, насунутого ледь не на брови червоноармійського кашкета, і те, як стояв, по-хазяйському виставивши ногу вперед, — а добре ж стояв, холера, не мож було ним не замилуватися: хоч і по команді «Спочинь!», як і всі вони, але цілий із себе стятий, бачний, як має бути, — як заряджений ґвер із зведеним затвором, як вовк на ловах, леда-мить готовий скочити і вп'ястися в горло чужакові, — і Адріянові зробилось аж гаряче зо стиду за свій мимовільний спалах: на псю маму, чоловіче, таже цей хлоп виніс тебе на собі з-під куль!.. Його зусиллями була розгромлена ворожа аґентура по трьох надрайонах, його розвідка працювала, як швейцарський годинник, і знала про плани большевиків на п'ять мінут раніше од них самих, — що ж, коли не вмів, не знав, де попуститися й не вживати своєї надміру твердої влади без потреби?.. Він, Адріян, міг собі скільки хтів тужити за «старою войною», на якій ворог ходив зі зброєю, але та «война» таки скінчилася, зосталась