Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

Вчинили ще одну спробу добути кота. Кинули були аркана, він зачепився за одну з ламп, люстра зірвалася. Падіння її, здавалося, стрясло увесь будинок, але це не дало наслідків. Присутніх обсипало скалками, а кіт перелетів повітрям і примостився високо на горішній частині золоченої рами камінного дзеркала. Він нікуди не збирався втікати, а навпаки, сидячи в порівняно безпечному місці, зачав ще одну промову:

— Я цілковито не розумію, — казав він згори, — причин такого грубого поводження зі мною...

І тієї миті цю промову при початку перервав низький важкий голос, який залунав невідомо звідки:

— Що діється у квартирі? Мені заважають працювати.

Інший, неприємний та гундосий, голос відгукнувся:

— Ну, певно, Бегемот, чорти б його взяли!

Третій, деренчливий, голос промовив:

— Мессіре! Субота. Сонце заходить. Нам пора.

— Даруйте, не можу більше вести розмову, — сказав кіт від дзеркала, — нам пора. — Він шпурнув свій браунінг і вибив обидві шибки у вікні. Затим він плеснув униз бензином, і той бензин сам собою спалахнув, викинувши хвилю вогню до самісінької стелі.

Загорілось якось надзвичайно швидко, навально, як не буває навіть при бензині. Відразу задиміли шпалери, загорілася обірвана гардина на підлозі й почали тліти рами розбитих вікон. Кіт наструнчився, нявкнув, переплигнув із дзеркала на підвіконня і пропав за ним разом зі своїм примусом. Зовні пролунали постріли. Чоловік, що сидів на залізній протипожежній драбині на рівні ювеліршиної квартири, обстріляв кота, коли той перелітав з підвіконня на підвіконня, прямуючи до наріжної ринви будинку, який був побудований, як уже говорилося, літерою "П". По цій ринві кіт видряпався на дах.

Там його, на жаль, також без наслідків, обстріляла охорона, що пильнувала димарі, і кіт ізслизнув у призахідному сонці, яке заливало місто.

У квартирі в цей час пойнявся вогнем паркет під ногами приходнів, а у вогні, на тому місці, де качався з удаваною раною кіт, проступав, усе більше гуснучи, труп колишнього барона Майгеля із задраним вгору підборіддям, з осклілими очима. Витягти його вже не було жодної змоги.

Скачучи по палаючих шашках паркету, ляскаючи долонями по плечах і грудях, які починали диміти, ті, хто був у вітальні, відступали в кабінет і передпокій. Ті, хто був у їдальні та у спальні, вибігали через коридор. Прибігли і ті, хто був на кухні, кинулись у передпокій. Вітальня вже була повна вогню і диму. Хтось на ходу встиг набрати телефонний номер пожежної частини, коротко крикнувши в рурку:

— Садова триста два-біс!

Далі затримуватися було неможливо. Полум’я шугало в передпокій. Дихати стало важко.

Щойно з повибиваних вікон чаклунської квартири викинуло перші цівки диму, як з двору почулися відчайдушні людські зойки:

— Пожежа! Пожежа! Горимо!

У різних квартирах будинку люди почали гукати в телефони:

— Садова! Садова, триста два-біс!

У той час, як на Садовій залунали на червоних довгих машинах, що швидко летіли з усіх кінців міста, дзвони сполоху, від яких заходилося серце, розбурханий натовп людей у дворі бачив, як разом з димом з вікна п’ятого поверху вилетіли три темні, як здалося, чоловічі силуети і один силует голої жінки.

Розділ 28

ОСТАННІ ВИТІВКИ КОРОВ’ЄВА І БЕГЕМОТА

Чи були ці силуети чи вони лише привиділись ураженим переляком мешканцям невдатного будинку на Садовій, певно, з твердістю сказати не можна. Якщо вони були, куди вони безпосередньо поділися, також не знає ніхто. Де вони розрізнилися, ми також не можемо сказати, але ми знаємо, що приблизно через чверть години після початку пожежі на Садовій, коло дзеркальних дверей Торгсину на Смоленському ринку з’явився цибатий громадянин у картатому костюмі, а з ним чорний здоровецький кіт.

Спритно вихляючи серед перехожих, громадянин розчинив зовнішні двері крамниці. Але тієї ж миті невеличкий, кощавий і вкрай недоброзичливий швейцар перетнув йому шлях і дратливо сказав:

— З котами не можна!

— Я вибачаюся, — задеренчав цибатий і приклав вузлувату руку до вуха, наче недочуваючи, — з котами, ви кажете? А де ви бачите кота?

Швейцар вибалушив очі, та й було чого: ніякого кота коло ніг громадянина вже не було, а з-за його плеча замість цього висовувавсь і поривався до крамниці товстун у рваній кепці, справді трохи схожий пикою на кота. В руках у товстуна був примус.

Ця парочка відвідувачів чомусь не припала до вподоби швейцару-мізантропу.

— У нас лише на валюту, — прохарчав він, роздратовано дивлячись з-під кошлатих, наче міллю поточених сивих брів.

— Любий мій, — деренчав цибатий, блискаючи оком через розбите пенсне, — а звідки ж вам відомо, що її в мене нема? Ви робите висновок з одягу? Ніколи не чиніть так, найдорожчий охороннику! Ви можете помилитися, і до того ж